Глава 12. Лія

Я бачу статті ще в обід.

Не тому, що спеціально шукаю — вони самі мене знаходять. Повідомлення сиплються одне за одним, стрічка новин рясніє заголовками, які намагаються зліпити з мого життя дешеву сенсацію. Фото не найгірші, але достатньо промовисті, щоб кожен вважав себе вправі мати власну версію моєї історії.

Я гортаю кілька матеріалів без поспіху, без тремтіння в пальцях. Дивно, але всередині тихо. Немає ані образи, ані сорому, ані потреби комусь щось пояснювати. Плітки не чіпляють. Вони проходять повз, як шум з відкритого вікна.

Можливо, тому що я чітко знаю — заради чого все це. Можливо, тому що я більше не будую життя так, щоб воно комусь подобалося.

Я закриваю браузер і відкладаю телефон, але він майже одразу знову дзвонить. Ім’я на екрані знайоме до болю — єдине, яке я зараз можу прийняти без внутрішнього захисту.

— Ти жива? — замість привітання видихає Катя. — Бо якщо так, то скажи мені негайно: це правда?!

Я усміхаюся. Вперше за ранок — щиро.

— Залежить від того, що саме ти вже прочитала, — відповідаю, сідаючи на край ліжка.

— Та все! — вона майже кричить. — Що ти… ну, ти зрозуміла. Що ви там помінялися чоловіками. Що це якийсь сюр. Але знаєш що?

— Що? — спокійно перепитую.

— Це супер, — заявляє вона з такою впевненістю, ніби ставить крапку. — Ти не лишилася сама. Ти не сидиш і не оплакуєш минуле. Ти взяла і швидко змінила чоловіка. Так і треба.

Я мовчу кілька секунд, даючи їй виговоритися. Вона завжди така — пряма, різка, але чесна.

— Усі так бояться залишитися на самоті, — продовжує Катя. — А ти — ні. Ти сильна. Я тобою пишаюся, Ліє!

— Це не про нового чоловіка, — кажу я нарешті.

— Як це? — вона одразу насторожується.

Я підводжуся й підходжу до вікна. Місто живе своїм життям: машини рухаються, люди поспішають, світ не зупиняється ні через мої статті, ні через чужі заголовки.

— Для мене це не спроба нових стосунків, — говорю тихо, але впевнено. — Я не шукаю любов і не тікаю від самотності.

— А що тоді?

Я роблю паузу, підбираючи слова так, щоб не збрехати — ані їй, ані собі.

— Це спроба стати на ноги, — кажу. — Вирівнятися. Вийти з того стану, де я була залежною. Де моє життя трималося на чиїхось рішеннях, настроях і дозволах. Марко запропонував мені цю угоду і я погодилася. Хочу тепер бути самодостатньою.

На тому кінці лінії стає тихо.

— Ти звучиш інакше, — нарешті каже Катя.

— Я і є інша, — відповідаю.

Ми ще трохи говоримо — про дрібниці, про те, як швидко все змінюється, про дурні заголовки й журналістів без уяви. Коли дзвінок закінчується, я не відчуваю порожнечі. Навпаки — всередині з’являється відчуття ґрунту під ногами.

Так, про мене пишуть. Так, мене обговорюють. Але вперше за довгий час я точно знаю: я роблю це не назло і не для когось.

Я роблю це для себе. Щоб вистояти. Щоб не впасти знову. Щоб мати право стояти рівно — навіть під спалахами камер і чужими словами. І цього достатньо.

Увечері дім стихає.

Не порожніє — саме стихає, ніби втомлюється разом із мешканцями. Я сиджу у вітальні з книжкою, але не читаю. Слова ковзають повз увагу. Я слухаю дім: далекі кроки, приглушені голоси, дзвін посуду на кухні.

І тоді чую звук, який тепер упізнаю безпомилково.

Авто на під’їзній доріжці. Дверцята. Глухий клац. Короткий звук сигналізації.

Марко.

Я підводжуся майже одразу. Не обдумую — просто дію. І лише на півдорозі до сходів ловлю себе на цій поспішності.

Я поспішаю.

— Ви кудись так швидко? — зупиняє мене голос.

Ольга Дмитрівна стоїть у коридорі. Без докору. Без усмішки. Просто дивиться — уважно, як завжди.

Я вагаюся мить. Це дрібниця, але мені важливо бути чесною.

— Зустріти чоловіка, — відповідаю рівно. — Привітати після робочого дня.

Вона дивиться кілька секунд. У її погляді щось змінюється — не різко, майже непомітно.

— Це правильно, — каже вона нарешті. — Ідіть.

Я киваю й виходжу, відчуваючи теплу хвилю всередині. Можливо, їй справді сподобалася ця ідея. Можливо, вона просто оцінила жест. У будь-якому разі — це не було відторгнення.

На ґанку Марко ще знімає піджак. Він виглядає втомленим, але зібраним. Коли бачить мене — зупиняється.

— Ласкаво прошу додому, — всміхаюся я. А він піднімає вгору пляшку вина.

— Пропоную відсвяткувати. Нас уже обговорює півміста. Було б дивно робити вигляд, що нічого не сталося.

— Чому б і ні? — знизую плечима.

— Ти чекала? — питає врешті.

— Я почула, як ти під’їхав, — відповідаю просто.

Він усміхається стримано, легко. У цій усмішці немає напруги.

— День був насичений, — каже.

— Я здогадуюсь.

Ми заходимо разом, і я раптом чітко усвідомлюю: це не гра й не поза. Це звичайна дія, яка має сенс.

Я справді вдячна йому. За рішення. За захист. За те, що не зник, коли все стало незручним.

Ми сідаємо на закритій терасі. Тут тепло, затишно, без сторонніх поглядів. Скло відділяє нас від вечірнього холоду й усього зайвого світу.

Марко наливає вино. Я беру келихи і дві тарілки з закусками. Ми ще не знаємо, що з цього вийде. Але зараз — цього достатньо. І тиша між нами вперше не напружує.