Глава 11. Марко

Робота сьогодні не йде зовсім.

Я сиджу за столом, дивлюся в екран і вже втретє повертаюся до одного й того самого пункту договору. Літери чіткі, чорні, знайомі — я знаю цей текст майже напам’ять, — але зараз він не складається в сенс. Речення розпливаються, мов вода, а в голові стоїть глухий, монотонний шум, як після безсонної ночі або затяжного перельоту.

Телефон вібрує десь поряд, коротко і настирливо.

Я навіть не дивлюся на нього — просто перевертаю екраном донизу, ніби від цього він замовкне назавжди. Але ні. За кілька хвилин вібрація повторюється. Потім ще раз. І ще.

У якийсь момент я здаюся і кидаю швидкий погляд на повідомлення.

Колеги. Партнери. Люди, з якими я не спілкувався роками. Навіть знайомі знайомих, які раптом вирішили, що мають повне право лізти в моє життя.

— Марку, це правда?

— Ти що, знову одружився?

— А коли весілля?

— Хто вона?

— Це серйозно чи черговий твій жест на зло?

Я автоматично віджартовуюся. Пишу щось нейтральне. Десь відповідаю «потім», десь — «так вийшло», десь просто ставлю смайлик, аби не пояснювати нічого.

І раптом ловлю себе на відчутті, яке не очікував відчути. Мені… приємно. Так, це дріб’язково. Так, це не найшляхетніша мотивація. Але я не брешу собі: це помста. Холодна, чітка, прорахована — і водночас емоційна до болю.

Я уявляю Іру. Як вона читає ті самі повідомлення. Як гортає стрічку новин із надто спокійним обличчям. Як усміхається цією своєю відпрацьованою, ідеальною усмішкою жінки, якій «все одно». Як тримає спину надто рівно — бо саме так тримаються люди, яким насправді боляче.

І ця картинка чомусь заспокоює.

Я розумію: вечірки не уникнути. Гучної. Видимої. Такої, про яку говоритимуть. Такої, де не буде місця сумнівам і шепоту за спиною. Вечірки, яка скаже всім без слів: я не сам. Я не покинутий. Я не зламаний. І де Лія стоятиме поруч зі мною. Не випадковою жінкою з чужого життя. Не тимчасовою заміною. А фактом. Моєю дружиною — хоч би що це слово зараз означало.

— Марку…

Я піднімаю голову, ніби виринаю з глибини. У дверях стоїть секретарка. В руках — планшет. На обличчі — той самий обережно-напружений вираз, який зазвичай означає: «Вам це не сподобається».

— Ви це бачили?

Вона заходить, кладе планшет на стіл і мовчки розвертає екран до мене.

Заголовок великий, жирний, із претензією на сенсацію. З тих, що кричать навіть без знаку оклику. Я читаю повільно, методично, ніби це звіт.

Спершу роздивляюся фото. На ньому Лія з сумкою в руках. Вона ж сьогодні мала забрати речі зі старої квартири. Там її, певно, й підловили.

Текст — липкий, отруйний, складений з напівнатяків і гучних слів.

«Сімейний обмін?»

«Проєкт “Міняю жінку” в реальному житті»

«Свінгери з бізнес-еліти, які загралися»

Я хмикаю — коротко, майже байдуже. Не тому, що мені смішно. А тому, що я цього чекав.

— Ну що ж, — кажу спокійно, відкидаючись у кріслі. — Могло бути значно гірше.

Секретарка дивиться на мене так, ніби я щойно пожартував на похороні.

— Ви серйозно?

— Абсолютно, — відповідаю я без пафосу. — Краще вже це, ніж заголовки про те, що від мене пішла дружина, а я сиджу сам у порожній квартирі, рахуючи келихи вина й думаючи, де все пішло не так.

Вона мовчить. Я бачу — їй це не близько. А для мене — це проста арифметика репутації.

Коли я виходжу з офісу, місто вже світиться вечірніми вогнями. Вітрини блищать, машини ковзають вулицями, і все здається трохи надто яскравим, надто показовим — ніби життя спеціально підкреслює, що воно триває, попри будь-які драми.

Я їду не додому. Заїжджаю в магазин вина — тихий, дорогий, без випадкових людей. Тут завжди пахне деревом і спокоєм. Я не вагаюся довго. Беру пляшку, яку знаю, і не думаю про ціну.

Сьогодні не про гроші. Сьогодні — про жест. Про те, щоб відсвяткувати не статті й не плітки. А нас.

Коли я відчиняю двері будинку й бачу Лію, всередині щось непомітно, але відчутно зміщується. Ніби грудна клітка стає ширшою. Ніби повітря теплішає. Вона вийшла мене зустріти. Ця деталь така незвична і неочікувано приємна. Іра ніколи так не робила.

— Ласкаво прошу додому, — усміхнено каже вона.

В погляді Лії ще є настороженість — цілком зрозуміла після всього, що на неї звалилося, — але поряд із нею я бачу інше. Силу. Спокійну, мовчазну, нову.

Ту саму, що з’явилася в ній сьогодні зранку.

— Пропоную відсвяткувати, — кажу я, піднімаючи пляшку. — Нас уже обговорює пів міста. Було б дивно робити вигляд, що нічого не сталося.

Вона дивиться на мене кілька секунд, уважно, ніби зважує щось для себе. А потім усміхається. І в цю мить я раптом думаю, що, можливо, вся ця історія — не лише про помсту. Можливо, вона зайде значно далі, ніж я планував.