Глава 10. Лія

Я вже майже зачиняю двері, коли чую кроки на сходовому майданчику.

Повільні. Упевнені. Знайомі.

Сходи тут завжди скриплять — будинок старий, з характером. І я впізнаю цей ритм не тому, що хочу, а тому що колись вивчила його мимоволі. Кроки людини, яка ніколи не сумнівається у своєму праві бути тут.

Я навіть не здригаюся — просто видихаю. Бо в глибині душі знала: так легко мене не відпустять.

— Ну от ми й зустрілися, — каже Ірина.

У її голосі немає злості. Саме це й насторожує. Це тон людини, яка прийшла не сваритися, а добивати.

Вона стоїть, сперта на перила, у світлому пальті, з ідеальним макіяжем і тим самим виразом обличчя, який завжди з’являвся в неї перед «щирими розмовами». Усмішка — м’яка, очі — холодні.

— Не думала, що ти ще тут, — додає вона. — Хоча… логічно. Збираєш уламки?

Вона ковзає поглядом по моїй сумці, по взуттю, по моїх руках — ніби намагається визначити, наскільки я вже зламана. Наскільки зручно буде натиснути.

Я стискаю ключі в руці, але не озираюся назад. Двері за мною зачиняються тихо, остаточно.

Цей звук дивно заспокоює.

— Ти щось хотіла? — питаю рівно.

Мій голос звучить краще, ніж я очікувала. Без тремтіння. Без виправдань.

Вона підходить ближче. Занадто близько. Як жінка до жінки — без свідків, без крику.

— Хотіла попередити, — каже довірливим тоном. — По-дружньому. Я ж тебе розумію.

Вона робить паузу, ніби чекає, що я відповім, зламаюся, запитаю «про що ти». Я мовчу.

Я хмикаю про себе. Це нове.

— Марко — не вигідна партія, — продовжує вона, нахилившись трохи вперед. — Він жорсткий. Холодний. І завжди думає про себе.

Її голос знижується, стає майже інтимним. Таким, яким зазвичай діляться секретами.

— Так, зараз він грається в рятівника, — вона ледь знизує плечима. — Йому подобається виглядати сильним. Але довго це не триває.

Вона уважно стежить за моїм обличчям, ловить найменший рух.

— Ти для нього — епізод, — додає вже сухіше. — Реакція. Спроба помститися мені. Не більше.

Вона знизує плечима.

— Я через це пройшла. Ти — теж пройдеш.

Я дивлюся на неї уважно. Вперше — без страху. Без бажання щось довести.

І раптом бачу не королеву ситуації, а жінку, яка втратила контроль і тепер намагається бодай щось залишити за собою — хоча б останнє слово.

— Дякую за турботу, — кажу спокійно. — Але я якось обійдусь без твоїх порад.

Її усмішка тріскається.

— Не дуже на нього розраховуй, краще пошукай інший варіант. — кидає вона вже різкіше. — Такі чоловіки не для довгої дистанції.

У її голосі з’являється злість. Справжня. Та, яку вже не прикрити вишуканими формулюваннями.

Я кидаю ключі перед її ногами, мов милостиню. Цей рух простий. Побутовий. І саме тому — остаточний.

— А такі жінки — не для поваги. Дмитро не вміє любити, тож коли він тобою награється, ця квартира піде в надбання наступній його пасії, — відповідаю й іду вниз сходами, не озираючись.

Я чую, як вона робить крок услід. Потім зупиняється. Її сміх наздоганяє мене, але вже не ранить. Він порожній. Надто гучний. Надто показний. 

На вулиці я роблю кілька кроків — і різко зупиняюся.

Повітря здається густішим.

Спалахи.

Камери.

Чоловік з об’єктивом, який удає, що фотографує будинок, але надто точно тримає фокус. Жінка з телефоном, спрямованим просто на мене, навіть не ховається.

Папараці.

Мене впізнали. Можливо, спеціально чекали? Для журналюг наша історія — справжня сенсація.

Серце стискається, але я не зупиняюся. Не ховаю обличчя. Не прикриваюся волоссям. Я йду рівно, відчуваючи кожен крок — як доказ того, що я ще стою. Я просто йду вперед. Бо тепер розумію: це більше не приватна історія. І мені доведеться навчитися тримати удар — публічно.