Глава 9. Лія

Сад ще тримає ранкову прохолоду.

Повітря вологе, свіже, з легким запахом землі й листя. Тут занадто красиво для мого стану — надто спокійно, надто впорядковано. Я відчуваю себе гостею не лише в домі, а й у цій тиші, яка ніби не питає дозволу, щоб бути.

Я йду алеєю повільно, торкаюся лози винограду, ніби перевіряю реальність — чи це справді відбувається зі мною. Дім за спиною великий, живий, наповнений чужими звуками, які вже ніби торкаються і мене, але я ще не знаю — маю право чи ні.

Кожен крок тут звучить інакше, ніж у моєму вчорашньому житті. Там усе було тісне, напружене, напівтемне. Тут — простір. І він лякає більше, ніж тисне.

— Ліє.

Я здригаюся ледь помітно — не від страху, а від того, як легко мій новий стан розсипається від одного голосу.

Марко виходить на ґанок. Піджак уже на плечі, телефон у руці — робочий, зібраний. Той самий Марко, який кілька годин тому був поруч за сніданком і дивився на мене так, ніби прийняв рішення й не збирається його переглядати.

Його впевненість трохи тримає мене на плаву. Не як обіцянка, а як факт: він не хитається. Поки що.

— Я їду, — каже. — Буду пізно.

Я киваю. Це звучить буденно. Майже як у справжніх сім’ях.

І саме це лякає найбільше — як швидко буденність намагається вкоренитися.

— А ти що плануєш? — питає він.

Його тон не контролюючий. Просто зацікавлений. Наче моя відповідь справді має значення.

Я не відповідаю одразу. Бо відповідь проста — і водночас страшна.

Я відчуваю, як усередині підіймається хвиля сумнівів: чи маю я право називати це «своїм», якщо вже майже пішла звідти?

— Поїду по свої речі, — кажу. — На стару квартиру.

Слова «стара квартира» звучать дивно — ніби я вже вирішила, що вона в минулому. Хоча ще вчора це було єдине місце, де я знала кожен скрип підлоги.

Він уважно дивиться на мене. Не зупиняє. Не переконує. Лише киває.

У цьому кивку — більше поваги, ніж у сотні заспокійливих фраз.

— Добре. Якщо щось — подзвони.

— Добре.

Ми говоримо просто. Без пафосу. І саме це робить розмову складнішою — бо тут немає емоційного шуму, за яким можна сховатися.

Він підходить ближче, торкається моєї руки — коротко, але впевнено.

Дотик не про близькість. Про підтвердження: я тут, і я не відпущу тебе без опори.

— Не поспішай, — каже тихо. — І не пояснюй нічого тим, кому не хочеш.

Я запам’ятовую ці слова. Вони лягають десь глибоко — як правило, якого мені раніше ніхто не дозволяв.

Після того, як машина Марка зникає за поворотом, я ще кілька хвилин стою в саду. А потім повертаюся в дім.

Кроки назад даються важче. Наче я переходжу межу, де мене можуть оцінювати, вирішувати, приймати або ні.

На кухні — свекруха.

Простір одразу стискається. Не фізично — внутрішньо. Вона ніби заповнює його своєю присутністю, навіть не рухаючись.

Вона вже не за столом, як за сніданком. Стоїть біля вікна з чашкою кави, зібрана, стримана. Її присутність відчувається майже фізично.

Я ловлю себе на тому, що автоматично випрямляю спину.

— Марко поїхав? — питає вона, не обертаючись.

— Так, — відповідаю. — На роботу.

— Ви залишаєтеся самі?

Питання звучить нейтрально, але за ним — десятки можливих підтекстів.

— Ні. Я їду по свої речі.

Я кажу це чітко. Ніби відстоюю рішення не перед нею — перед собою.

Вона повертається. Дивиться уважно. Так, як дивляться люди, які звикли зважувати наслідки наперед.

Її погляд не холодний. Скоріше — обережний.

— Сьогодні? — уточнює.

— Так. Я хочу забрати все й більше туди не повертатися.

Я чекаю. Майже фізично готуюсь до фрази, яка поставить мене на місце.

Кілька секунд тиші. Я ловлю себе на тому, що готуюсь до опору. До сумнівів. До фрази «не варто».

— Це розумно, — каже вона нарешті. — Але небезпечно.

Слова падають рівно. Без драматизації.

Я напружуюсь.

— Через Ірину?

— Через усіх, — відповідає вона спокійно. — Коли ситуація публічна, дрібниці стають зброєю.

Я раптом усвідомлюю: вона не лякає мене. Вона попереджає.

— Ви проти? — питаю прямо. Мені важливо це знати.

Я не хочу жити в домі, де мене терплять. Вона трохи примружує очі.

— Я проти хаосу, — каже. — А не проти вас. Різниця суттєва.

Я киваю.

— Я не хочу створювати проблем.

— Ви їх уже не створюєте, — відповідає вона. — Ви в них опинилися.

Ці слова несподівано знімають частину напруги. Вперше мене не звинувачують.

Пауза.

— Я наглядатиму, — додає. — Не за вами. За тим, що може піти не так.

Це не звучить тепло. Але й не звучить ворожо. Це звучить… відповідально.

— Дякую, — кажу щиро.

***

Стара квартира зустрічає мене мовчки.

Повітря всередині застигле, ніби чекало. Ні тепле, ні холодне — нейтральне, як і стосунки, що тут залишилися.

Ключ провертається в замку легко — ніби знущається. Усередині все знайоме й водночас чуже. Меблі, які ми вибирали разом. Штори, які я прасувала вночі. Простір, де я намагалася бути зручною.

Я ловлю себе на тому, що більше не шукаю його присутності. Не слухаю, чи не скрипнуть двері.

Я складаю речі повільно. Не все. Лише своє. Одяг. Документи. Кілька дрібниць, які справді належать мені.

Кожна річ — як маленьке рішення. Що беру. А що залишаю не лише тут, а й у минулому. І з кожною складеною річчю відчуваю дивне полегшення. Не радість. Не тріумф. Рівновагу.

Ніби я не тікаю. Ніби я зачиняю двері, за якими мене більше не тримають. Коли я виходжу, квартира залишається порожньою. А я — ні.