Глава 8. Марко

Сніданок тягнеться довше, ніж зазвичай.

Не тому, що ніхто не поспішає — навпаки. У повітрі зависло забагато запитань, які поки що ніхто не наважується поставити вголос. Лія сидить навпроти мене рівно, зібрано, тримає чашку двома руками, ніби та дає їй опору. Вона не метушиться, не виправдовується, не намагається сподобатися — і це, на диво, працює. Її спокійний погляд ідеально контрастує з хаосом, що ще вчора панував у її житті.

Мати спостерігає. Не їсть майже нічого. Лише робить ковтки чаю й дивиться то на мене, то на Лію. Вона звикла читати людей за мовчанням — і зараз явно читає уважно. Її очі не пропускають деталей: положення рук, швидкість дихання, напруження щелеп. Вони все бачать і все оцінюють.

Аліса, навпаки, намагається розрядити атмосферу: ставить дрібні питання, кидає побутові фрази, коментує погоду, меню, плани на день. Але навіть вона раз по раз повертається поглядом до Лії — так, ніби намагається зрозуміти, з чим саме ми всі прокинулися цього ранку. Її очі блимають цікавістю.

— Ти довго тут будеш? — питає вона Лію з обережною усмішкою, трохи напружено, але щиро.

— Схоже, що так, — відповідає Лія спокійно. — Якщо мене не виженуть.

Аліса тихо сміється. Мати — ні. Її погляд все ще пронизує нас обох.

— У нашому домі не виганяють без причин, — каже вона рівно. — Але ми любимо ясність.

Я ловлю цей момент. Але не зараз. Ще не за столом.

Після сніданку Лія виходить у сад — подихати повітрям, як вона каже. Я бачу, як вона йде алеєю, плечі прямо, крок впевнений. Вона не метушиться. Тримається. Краще, ніж я очікував.

— Марку, — каже мати, коли двері за Лією зачиняються. — Поясни.

Аліса стає поруч. Руки схрещені, погляд уважний, наче намагається прочитати не тільки мене, а й думки брата.

— Що це означає? — додає сестра. — Бо якщо це жарт, то він дуже… масштабний.

Я зітхаю. Без роздратування. Просто визнаючи неминуче.

— Це помста, — кажу прямо.

Мати не кліпає, обмірковує кожне слово, що пролітає між нами, мов крихітні кулі.

— Ірині?

— Так.

Аліса свистить тихо.

— Ого.

— Вона хотіла приниження, — продовжую. — Публічного. Вона його отримає. Але Лія тут ні до чого. Вона не інструмент. Точніше не повністю.

— А ким вона є? — питає мати, голос спокійний, але питання важке.

— Моєю дружиною, — відповідаю без паузи. — І людиною, яку я не дозволю зламати вдруге.

Мати дивиться довго. У цьому погляді — досвід, холодний розум і щось дуже особисте. Вона наче зважує кожну мою риску, кожну можливість.

— Ти впевнений, що не шкодиш їй ще більше?

— Я впевнений, що без цього їй було б гірше, — кажу чесно. — Вона залишилась без нічого. Без підтримки. Без захисту. Я прошу небагато: не ставити її під мікроскоп. Не тиснути. Дати час. І наглядати за нею. Вважай, ми допомагаємо одне одному в цей непростий етап нашого життя.

Мати злегка нахиляється вперед, дивиться на мене пильно, і я бачу у її погляді той рідкий суміш турботи й авторитету, що може переконати будь-кого.

— Добре, — каже вона тихо, але твердо. — Я нагляну за Іриною. Вона не буде заважати.

Я відчуваю полегшення і киваю.

— Саме цього я й прошу.

Аліса киває першою, з легкою усмішкою.

— Вона мені подобається, — каже просто. — Вона не грає. А таких людей одразу видно.

Мати мовчить ще кілька секунд, вдивляючись у мене уважно.

— Якщо ти взяв відповідальність, — каже нарешті, — то ми не будемо її підривати. Я обіцяю.

Я видихаю. Повільно.

— Дякую.

— Але, — додає вона, дивлячись прямо мені в очі, — я контролюватиму вас обох, сину.

Я киваю. Ми мовчимо.

У вікні я бачу Лію — вона стоїть під деревом, торкається листя, ніби перевіряє, чи воно справжнє. І раптом розумію: це вже не просто помста. Це точка неповернення.

І тепер — відповідальність не лише за себе.