Глава 7. Лія

Телефон дзвонить тоді, коли я вже майже заспокоїлася.

Я сиджу на краю ліжка, тримаючи чашку з давно охололою кавою, і дивлюся в одну точку. Тіло ще не зовсім моє — у скронях пульсує, у плечах важкість, але всередині з’являється тиша. Не щастя. Не радість. Просто пауза, якої вчора не було.

Не різко — настирливо. Так, як дзвонять люди, які впевнені, що мають право. Я дивлюся на екран і всередині щось холодніє: його ім’я. Значить, Ірина вже все розповіла. Значить, історія пішла гуляти.

Це ім’я більше не викликає спалаху болю — лише напруження, як перед ударом, до якого ти вже готова. Я знаю цей тон дзвінка. Знаю, що буде далі. Колись я б уже виправдовувалася. Зараз — просто дивлюся.

Я беру слухавку не одразу. Даю собі кілька секунд. Вдих. Видих.

Ці секунди — ніби маленька перемога. Він чекає. А я — ні.

— Алло.

— Ти зовсім з’їхала з глузду?! — його голос вибухає без прелюдій. — Ти що, думаєш, я не дізнаюсь?

Голос знайомий до болю. Раніше він міг змусити мене згорнутися всередині себе. Зараз — просто шум.

Я мовчу. Слухаю. Колись це вміння рятувало. Тепер — дає дистанцію.

Я дивлюся у вікно. Сонце вже високо. День почався без нього — і світ не впав.

— Ти просто… — він захлинається власним обуренням. — Ти проститутка, Ліє. Від ліжка до ліжка. Учора зі мною, сьогодні вже з іншим! І що, думала, це виглядатиме нормально?

Слова б’ють знайомо. Болісно — але вже не смертельно. Я раптом розумію: він кричить, бо втратив важіль. Бо я більше не там, де він мене залишив.

Раніше я б уже шукала, що сказати, як пом’якшити, як не злити ще більше. Тепер мені раптом байдуже — не холодно, а порожньо від нього.

— Ти закінчив? — питаю спокійно. І сама дивуюся своєму голосу.

Цей голос рівний. Він не тремтить. Не просить.

Пауза. Він не очікує.

— Що?

— Я питаю, ти вже все сказав? — повторюю. — Бо я — так.

У цій фразі немає героїзму. Лише втома. І остаточність.

— Ти ще пожалкуєш, — злісно шипить він. — Без мене ти ніхто.

І от тут щось клацає. Остаточно. Не гучно. Без вибуху. Просто щось стає на місце.

— Знаєш, — кажу тихо, але чітко, — найстрашніше, що я була з тобою. А без тебе вже якось точно впораюся.

Я не чую, що він відповідає. Бо вже не слухаю. Я вимикаю дзвінок.

Телефон здається легшим у руці. Наче разом із дзвінком я відклала щось важке й зайве.

Руки тремтять. Серце гупає. Але всередині — не порожнеча. Полегшення. Таке, ніби я щойно вийшла з темної кімнати й вперше за довгий час вдихнула на повні груди.

Я більше від нього не залежу. Ця думка лякає. І водночас тримає.

Коли Марко виходить з душу, я вже стою біля вікна. Він у домашньому одязі, з вологим волоссям, і на мить зупиняється, уважно дивлячись на мене.

Його погляд чіпкий. Він помічає деталі. Помічає зміни.

— Ти усміхаєшся, — каже він.

Я торкаюся губ — і справді. Ледь-ледь.

— Я щойно послала свого колишнього, — відповідаю чесно. Це звучить дивно. Майже смішно. Але мені добре.

Він не сміється. Просто киває. І в його погляді — схвалення.

— Вітаю з першим днем свободи.

Ці слова не гучні. Але вони лягають рівно туди, де ще вчора було порожньо.

Я виходжу в гардеробну і переодягаюся у вчорашній костюм. Він уже не здається чужим — радше бронею. Тканина знайома, лінії чіткі, спина вирівнюється сама собою.

Я дивлюся на себе в дзеркало і впізнаю — не ту, якою була вчора зранку, але й не зовсім нову. Проміжну. Живу.

— Якщо ти готова, ходімо. Познайомлю тебе з моєю ріднею: мамою і сестрою, — каже Марко і я завмираю. Точно, Ліє, в нього є сім'я. А ти як хотіла? Але як я виглядатиму в їх очах? Все ж Дмитру вдалося похитнути мою впевненість у собі. 

Ми спускаємося донизу разом. Сніданок накритий у світлій їдальні. Там уже чекають дві жінки.

Простір великий, але не холодний. Світло падає з вікон м’яко, стіл сервірований без показного шику — тут звикли до достатку, а не демонструють його.

Мати Марка — висока, стримана, з поставою людини, яка звикла тримати дім і людей у порядку. Її погляд уважний, майже холодний, але не злий. Вона оцінює мовчки.

Це не ворожість. Це контроль. Людина, яка хоче зрозуміти, кого впустили близько.

Сестра — молодша, жвавіша, з очима, в яких усе написано одразу. Шок, цікавість і щось схоже на захист брата.

Вона дивиться на мене так, ніби я несподіваний сюжетний поворот.

— Мамо, — каже Марко рівно, — це Лія. Моя дружина.

Тиша падає миттєво. Вона густа. Напружена. Я чую власне дихання.

— Дружина? — перепитує сестра, не стримуючись.

— Учорашня, — додаю я, перш ніж встигаю подумати. І одразу шкодую… але пізно. Слова зависають у повітрі, як виклик.

Мати повільно відкладає серветку.

— Швидко, — каже вона. — Дуже швидко.

У її голосі немає осуду. Лише факт.

— Так вийшло, — відповідає Марко.

Спокійно. Без виправдань.

— Ліє, мама Ольга Дмитрівна і моя молодша сестра Аліса. Мамо, Алісо, це Лія. До її колишнього чоловіка втекла Ірина. Ось і познайомилися, — схоже, що Марку не терпиться завершити церемонію знайомства. А ось його рідні не проти розтягнути її.

Ольга Дмитрівна дивиться на мене знову. Довше.

Цей погляд не ріже. Він зважує.

— Ви знаєте, у яку родину прийшли? — питає спокійно.

Питання серйозне. Не про гроші — про витримку.

Я випрямляю спину.

— Я знаю, що зараз сніданок, — кажу. — І що я дуже голодна.

Секунда. Алісаш фиркає. Не витримує. Це рятує момент. Напруга тріскає, як тонкий лід.

Мати на мить завмирає, а тоді ледь усміхається — майже непомітно.

— Гаразд, — каже вона. — Сніданок — це святе. Про решту поговоримо потім.

Я ловлю погляд Марка. Він ледь киває. Не як команду. Як підтримку. Шоку ще багато. Запитань — ще більше. Але я тут. Стою. Не ховаюся. І вперше це відчувається… правильно.