Глава 6. Марко

Я знав, що Ірина не піде одразу.

Це не про речі. Ніколи не було про речі. Це про контроль, про відчуття, що вона ще тут, що має право зайти без дзвінка, сказати слово, залишити подряпину. Вона завжди так робила — не різко, не голосно, а повільно, з усмішкою, яка з’їдає простір.

Вона з тих, хто завжди залишає за собою останнє слово, навіть якщо для цього треба стояти на порозі й робити вигляд, що має право. Вона вже забрала сумку, вже сказала всі образи, але очі все ще нишпорять по кімнаті — по Лії, по ліжку, по мені. Їй потрібні деталі. Пояснення. Доказ, що це не фарс.

Я бачу, як вона відзначає кожну дрібницю: складену ковдру, відкрите вікно, чашку на тумбі. Вона шукає сліди ночі. Не тому, що ревнує — тому, що хоче мати чим бити.

— То це правда? — тягне вона з удаваною зневагою. — Ти реально з нею одружився?

Її тон легкий, майже глузливий. Але я знаю цей тембр. Так звучить страх, який маскується зверхністю.

— Так, — відповідаю коротко.

Без пояснень. Без захисту. Просто факт.

— Коли? — вона робить крок уперед. — Учора? Просто після нашого розлучення? Це ж цирк, Марку. Ти завжди ненавидів поспіх.

Вона кидає це, як стару звичку, ніби ми ще граємо за її правилами, ніби має право апелювати до того, яким я був.

— Ти плутаєш, що я ненавидів, — холодно кажу я. — Я ненавидів зраду.

Слово падає між нами важко. Я бачу, як воно влучає. Як змінюється її обличчя — на мить, перш ніж вона знову надягає маску.

Її губи здригаються. Вона хоче щось сказати, але я вже відкриваю двері ширше.

Це не жест ввічливості. Це чітка межа.

— Ірино, — мій голос рівний, але жорсткий. — Ти прийшла по речі. Ти їх забираєш. Розмова закінчена.

— А вона? — Ірина різко повертається до Лії. — Вона теж усе забрала! Моє життя! Мій дім! Ти мав би хоч про людське око не приводити сюди нову жінку…

У цьому питанні — весь її стиль. Перекрутити реальність так, щоб вона виглядала жертвою.

Я стаю так, щоб вона бачила тільки мене.

Не різко. Не демонстративно. Просто — закриваю.

— Серйозно? Ти пішла від мене до іншого, Іро. Не я, а ти. Це більше не твій дім.

Кілька секунд тиші. Така, в якій чутно, як працює опалення, як за вікном клацає гілка. Вона дивиться, ніби чекає, що я відступлю. Не дочекається.

— Ти ще пошкодуєш, — кидає вона нарешті й, кількома рухами кинувши вміст шафи в валізу, виходить, грюкнувши дверима.

Звук різкий, театральний. Але будинок його ковтає.

Я зачиняю замок. Повільно. Свідомо. Метал клацає тихо, але в мені це звучить як крапка. І тільки тоді дозволяю собі видихнути. Ні тріумфу. Ні полегшення. Просто кінець однієї сцени.

Лія сидить на краю ліжка, підтягнувши ноги, бліда, з розгубленими очима. Вона виглядає так, ніби світ щойно перекинувся, а вона не встигла за нього вхопитися.

Її плечі напружені, пальці стискають край простирадла. Вона не плаче — і це насторожує більше, ніж сльози.

— Це… — вона ковтає. — Це було занадто.

Я сідаю навпроти, тримаю дистанцію. Не тому, що не хочу бути ближче. А тому, що вона зараз потребує простору, щоб не втекти.

— Вона не мала права так поводитися.

— Я не про неї, — Лія різко піднімає погляд. — Я про нас.

Її слова зависають між нами.

Вони не звинувачення. Вони страх, який шукає форму.

— Марку, ми… — вона нервово сміється. — Ми реально одружилися. За добу. Через образу. Через злість. Це неправильно.

Сміх ламається, не доходить до кінця. Я бачу, як у ній борються паніка і бажання втриматися.

Я мовчу, даю їй говорити.

Це важливо — не перебивати. Не переконувати зарано.

— Я прокинулась у чужому домі, з чужим прізвищем у документах, і твоя колишня щойно назвала мене… — вона замовкає, стискає пальці. — Це помилка. Нам треба зупинитися. Розлучитися. Поки ще не пізно.

Ось воно. Я чекав цього. Не як удару — як етапу.

— А що буде після? — спокійно питаю.

Без тиску. Без сарказму.

— Що? — вона не одразу розуміє.

— Після розлучення, Ліє. Ти повернешся куди? До колишнього, який залишив тебе без нічого? До батьків? До тиші, де всі думають, що з тобою можна так?

Я не підвищую голос. Не малюю жахів. Я просто називаю реальність, яку вона і так знає.

Вона мовчить.

Її погляд сповзає вниз, ніби вона складає всередині пазл, який не хоче складатися.

— Я не кажу, що все ідеально, — продовжую. — Але це не помилка. Це рішення.

Рішення не про кохання. Про опору.

— Прийняте в шоку.

— Прийняте в чесності, — заперечую. — Ми обидва були зламані. Ми обидва знали, навіщо це робимо.

Вона опускає погляд.

Я бачу, як у ній народжується сором — не за вчинок, а за власну слабкість.

— Я не хочу бути твоїм інструментом помсти.

— Ти ним і не є, — відповідаю твердо. — Я не тримаю тебе. Не примушую. Але я пропоную тобі безпеку. Час. Рівні умови.

Це не обіцянка казки. Це контракт чесності.

Вона підводить очі.

— А якщо я не витримаю?

Питання тихе. Справжнє.

— Тоді ми поговоримо, — кажу просто. — Не втечею. Не скандалом. А нормально.

Я роблю паузу. Даємо цій тиші бути.

— Дай цьому шанс. Не мені — собі.

Вона мовчить довго. Дуже довго. Я не рухаюсь. Не тисну. Не простягаю руку. А потім повільно киває. Не впевнено. Не радісно.

 Але й не тікаючи. І цього поки достатньо.

З прийдешнім Новим роком!!!