Глава 5. Лія

Я відкриваю очі й відчуваю, що світ трясеться. Голова гуде, як після удару, очі важкі, а тіло — розбитe. Де я? Стеля над головою незнайома, світло м’яке й чужорідне. Ліжко велике, холодне, і серце калатає так, що здається, воно ось-ось вирветься. Мій погляд ковзає навколо: кімната без облич, без запаху, який би хоч трохи був знайомим. Тут усе чуже. І мені страшно.

І тоді я помічаю його. Марко лежить поруч. Спокійний, як завжди. Його обличчя розслаблене, очі закриті, а губи злегка стиснуті. І раптом хвиля спогадів накочує на мене: розлучення, дорога до РАЦСу, печатка на папері, ритуал підписів… І моє серце стискається, а губи самі прикушуються. Я ще не можу повірити, що це сталося, що він поруч, і що все це — не сон.

— А ти ж часу не втрачав! — дзвінко кричить жіночий голос зовсім поруч. Мій серцевий ритм різко прискорюється. 

Серце вистрибнуло з грудей. Я моргаю, намагаючись сфокусувати погляд. Це… Ірина. Її голос пронизує кімнату, як сирена, різкий і несподіваний. Мій розум спочатку відмовляється приймати реальність. Що вона тут робить? Чому вона прийшла?

— Що… що вона тут робить? — шепочу я сама собі, ледве ворушачи губами, ще не рухаючись.

Марко повільно відкриває очі. Його погляд спокійний, але глибокий, як вода, у яку можна дивитися вічно. Він бачить мій страх і читає його, ніби він написаний на моєму обличчі.

— Іро, що ти тут робиш? — каже тихо.

Його спокій — це те, за чим я могла б сховатися, як за стіною, як за бронею. Але тут голос Ірини не дає спокою:

— Прийшла по свої речі, що ж ще? А це… Ти що знущаєшся?! — вона зосереджує погляд на мені і раптом буряковіє від гніву. Голос високий, дзвінкий, як розбитий скляний келих. — Чому ти носиш моє?!

Мій погляд падає на сорочку з пір’ям, що я наділа на ніч. Ніколи не любила подібних речей. Який біс мене смикнув одягнути оце? Більше ніколи не питиму! Серце стискається ще сильніше. Я намагаюся відсмикнутися, відчуваючи, як адреналін біжить по венах, але вона кидається на мене, рука простяється, щоб стягнути сорочку. Я зістрибую з ліжка, намагаючись втримати чужу річ на собі. Я б і сама не проти її віддати, але ж треба перевдягнутися в своє, а не світити тілом тут перед нею. Та й взагалі чому жінка, яка зруйнувала мою сім’ю, сміє відчитувати мене за дрантя?

— Чому ти дозволив своїй повії вдягнути мої речі? Ти геть з розуму вижив? — істерить вона.

Марко повільно піднімається, сідає на ліжку. Його погляд — холодний, непорушний.

— Ірино, — каже він, рівно, не підвищуючи голосу, але в кожному слові відчувається вага та владність, — говори з повагою.

Вона на мить застигає, погляд віддзеркалює шок. Потім різко нахиляється до мене, прагнучи стягнути сорочку. Я відсмикуюсь, і саме тоді Марко різко встає, стає між нами, як стіна.

— Досить! — його голос дзвенить. — Ти отримала від мене те, що значно дорожче цього шматка тканини. Не смій чіпати мою дружину.

Ірина застигає. Обличчя блідне, очі округлюються. Її плечі здригаються, вона не знає, куди подіти руки.

— Дружина? — шепоче вона, голос тремтить. — Ти серйозно?

Марко хитає головою, не відводячи погляду, його позиція непохитна. Я стою за його спиною, відчуваючи дивне змішання страху і безпеки. Дивлюсь на Ірину і бачу, що хаос її емоцій досяг максимуму. 

— Коли ти встиг? Ми ж лише вчора…

Вона оглядається в мене і замовкає. Її обличчя перекошує сміх, різкий, дзвінкий, істеричний. Вона сміється так, що здається, ніби повітря навколо тремтить, і ніщо не залишається на своєму місці.

— Я її впізнала! — її сміх рве тишу, спотворюючи простір. — Колишня Дмитра? Ти серйозно?! Покажи Свідоцтво про шлюб! Я вам не вірю!

Моя рука непомітно стискає край ліжка. Усередині — змішання страху, тривоги й дивного піднесення: я тут, і я справжня. Я не спогад, не тінь минулого. Я — перед нею, у цій кімнаті, поруч із Марком.

Марко стоїть, спокійний як скеля, готовий захистити те, що тепер належить нам. Його обличчя суворе, плечі широкі, тіло напружене. Він не потребує криків, істерики чи переконань — його присутність і контроль достатні.

— Свідоцтво? Будь ласка! — він бере з тумби поруч з ліжком вчора виданий нам документ. Ірина опускає на нього погляд. Її обличчя змінюється.

— Переконалася? Тепер бери речі і геть, — різко каже Марко. А я, ховаючись за його спиною, швидко знімаю сорочку. Сама загортаюся в покривало і кидаю тканину до її ніг.

— Вона незручна і немає смаку. Забирай, — подаю голос, бо присутність Марка додає мені сміливості. Варто було побачити вираз обличчя Ірини, коли вона розуміє, що ми не жартуємо.