Глава 4. Марко

Маєток зустрічає нас світлом, яке не вимикають ніколи. Воно м’яке, тепле, але водночас холодне своєю постійністю — як чергова охорона, як сигналізація, як життя, в якому не буває повної темряви. Автоматичні ворота ковтають машину, гравій тихо шурхотить під колесами, і цей звук чомусь здається занадто гучним після довгого дня. Я ловлю себе на думці, що вперше за довгий час мені не хочеться, щоб тут було ідеально. Нехай буде живо. Нехай буде з тріщинами.

Лія виходить з авто обережно, ніби боїться, що земля під ногами не витримає. Вона не поспішає, немов перевіряє кожен крок. Її плечі трохи напружені, спина рівна — тримається з останніх сил. Вона мовчить, дивиться навколо — не з захватом, швидше з настороженістю. Я це розумію. Усе тут занадто велике для людини, яка сьогодні втратила дім. Занадто чуже. Занадто безпомилково чуже.

— Це… тимчасово, — кажу, ніби виправдовуюся, хоча ніколи не мав звички пояснювати такі речі. — Ти звикнеш. Тут безпечно.

Слово «безпечно» я вимовляю повільно, майже з обіцянкою. Не як господар, а як чоловік, який бере на себе відповідальність — навіть якщо ще не до кінця розуміє її масштаб.

Вона киває. Без питань. Без уточнень. Їй зараз важливіше не простір, не розміри кімнат і не мармур під ногами, а опора. Будь-яка. Навіть тимчасова.

Я проводжу її сходами нагору, у спальню. Свою. Не тому, що так задумано — просто тут найпростіше. Тут немає ні сестри, ні мами, нікого з родини, хто міг би ставити запитання поглядом. Тут немає слідів Ірини, окрім речей, які ще не встигли зникнути. Тут спокійно. Настільки, наскільки це можливо в першу ніч після такого дня.

— Отже, — каже вона, сідаючи на край ліжка, обережно, ніби не впевнена, що має на це право, — як думаєш, вони офігіють?

У її голосі з’являється щось нове — не біль, не розгубленість, а тоненька, майже дитяча зловтіха. Я впізнаю її. Це та сама іскра, яка дозволяє людям виживати.

Я усміхаюся. Вперше за день — по-справжньому. Не з ввічливості, не з контролю, а щиро.

— Твій колишній — точно. Моя… — знизую плечима, відчуваючи знайоме холодне задоволення. — Ірина ненавидить сюрпризи, які не контролює.

— Особливо такі, — додає Лія і сміється тихо, майже змовницьки.

Її сміх негучний, але справжній. Він ненадовго, проте цього вистачає, щоб повітря в кімнаті стало легшим.

Я відкриваю шампанське. Корок стріляє глухо — без святковості, але з викликом, наче крапка в довгому реченні. Дістаю полуницю. Абсурдність моменту мене майже тішить: два розлучення за день і новий шлюб — без тостів, без гостей, без фото, але з десертом на великому ліжку, яке ще зранку було символом іншого життя.

— За що п’ємо? — питаю.

— За нервовий тик наших колишніх, — відповідає вона і легко торкається келихом до мого келиха.

Звук тонкий, майже інтимний. Ми п’ємо повільно, без поспіху, немов даємо собі дозвіл не думати про наслідки.

Ми говоримо про реакції. Уявляємо обличчя. Її — напружене, зле, розгублене, з тією образою, яка кричить «як ти посміла жити далі». Мої — холодні, з образою, яку вона вважала перемогою, не розуміючи, що перемоги там ніколи не було. Це зловтішання не зле — воно лікувальне. Коротка перепочинок між болем і завтрашнім днем. Між тим, ким ми були, і тими, ким доведеться стати.

Потім тиша. Не важка — втомлена. Така, що не тисне, а вкриває.

— Я піду в душ, — кажу. — У шафі візьми мою футболку. Тобі буде зручно заночувати.

Я кажу це буденно, щоб вона не почула в голосі зайвого. Не хочу, щоб у неї виникло відчуття зобов’язання.

Вона киває, вже не дивлячись на мене. Погляд у неї затуманений — шампанське і виснаження беруть своє. Я виходжу, знімаю краватку, відчуваючи, як день нарешті відпускає. Як напруга повільно стікає з плечей разом із гарячою водою.

Коли повертаюся, світло приглушене. Лія спить.

Не в моїй футболці.

На ній нічна сорочка Ірини — з пір’ям, зухвала, театральна. Та, яку Ірина вдягала, коли хотіла бути поміченою, коли хотіла довести свою незамінність. І зараз — вона на Лії, але виглядає інакше. Тихіше. Чесніше. Без гри. Наче річ втратила своє колишнє значення разом із власницею.

Я завмираю на порозі. Не тому, що збуджений. Тому що раптом розумію: минуле тут більше не має сили. Навіть свої речі воно не може повернути собі.

Лія дихає рівно. Обличчя спокійне. Вперше за весь день — без напруги, без захисту, без готовності до удару. Просто жінка, яка дозволила собі заснути.

Я лягаю поруч, обережно, не торкаючись. Просто займаю своє місце в цій дивній, імпульсивній реальності. Дивлюся в стелю і думаю, що це, мабуть, найчесніша ніч за довгий час.

Без обіцянок. Без ролей. Просто двоє людей, які втомилися програвати.

Сон накриває швидко. І вперше я не прокручую в голові завтрашні ризики.

Завтра буде завтра. А сьогодні — достатньо тиші.