Глава 3. Лія

— Ти зараз… серйозно?

Мій голос звучить ніби не мій — глухий, тягучий, з тією дивною паузою між словами, коли думка відстає від язика. Я ловлю себе на тому, що ніби чую себе збоку — чужу, зламану жінку, яка ще кілька годин тому мала дім, чоловіка, життя. Я дивлюся на Марка крізь склянку з льодом і розмитими відбитками пальців, і світ трохи пливе, лінії столу роздвоюються, світло ламп розтікається, але не настільки, щоб не розуміти сенс почутого.

— Так, — каже він спокійно. Надто спокійно, як на людину, що щойно запропонувала мені одружитися. — Я серйозно.

Його голос рівний, без надриву, без азарту. У ньому немає жодної тієї істеричної нотки, яка зараз звучить у мені. І це лякає більше, ніж якби він говорив емоційно.

Я сміюся. Коротко. Нервово.

Це не сміх — це захист.

— Ти жартуєш, бо інакше… інакше це вже клініка, — шепочу я і хапаюся за край столу, ніби він може втекти разом зі мною. Пальці ковзають по холодній поверхні, і мені раптом здається, що без цієї опори я просто зісковзну під стіл і не зможу встати.

Марко трохи нахиляється вперед. Його рухи зважені, обережні — так рухаються люди, які не хочуть налякати.

— Я не жартую. І не пропоную нічого, що було б проти твоєї волі.

— Тоді поясни, — кажу я. Слова сиплються різко, злісно, ніби я захищаюся від ще одного удару. — Бо в мене сьогодні розлучення, зрада, нуль грошей і мінус майбутнє. А тепер ще й ти з… весіллям.

Я ковтаю кінець фрази. Слово «весілля» застрягає в горлі, бо воно ще вчора означало зовсім інше життя.

Він мовчить секунду. Дає мені цю паузу — не перебиває, не квапить. І саме це чомусь ламає. Бо я звикла, що мене перебивали. Пояснювали, як мені краще. Казали, що я надто емоційна.

— Це значить, — починає він рівно, — що ми одружимося формально. Без ілюзій. Без обов’язків, яких ти не хочеш. Ми житимемо разом, бо так простіше виглядати переконливо. Я не буду тебе до нічого примушувати. Взагалі.

Я кліпаю. Кілька разів поспіль.

 Слова доходять повільно, ніби крізь вату.

— А навіщо тобі це?

Він відводить погляд до вікна, де вечір ковтає місто. За склом рухаються машини, чужі люди поспішають у свої життя, і жоден із них не знає, що тут, за маленьким столиком, двоє щойно розлучених обговорюють шлюб.

— Мені не статусно бути покинутим. Коли дружина йде до іншого — це завжди питання. Для партнерів. Для ради директорів. Для тих, хто чекає, коли ти ослабнеш.

 Пауза.

 — Моя репутація постраждала. А шлюб… її стабілізує.

Я мовчу. Усередині щось стискається і водночас дивно вирівнюється. Це не про кохання. Це не про «разом назавжди».

 І це… безпечніше.

— А я? — тихо питаю. — Я для чого?

Голос майже не слухається, але я змушую себе підняти на нього очі.

Він дивиться прямо. Без жалю, без зверхності.

— Ти — для себе. Я допоможу тобі стати на ноги. Гроші. Житло. Адвокат. Ти відсудиш у свого колишнього те, що він у тебе забрав.

Усміхається ледь помітно — не як чоловік, а як людина, що щойно прийняла раціональне рішення.

— А ще ти будеш зі мною на заходах. Усміхнена. Красива. Жива. Щоб колишні бачили, що ми не зламані.

Я закриваю очі. Світ на мить зникає. У голові шумить, наче хтось увімкнув радіо між хвилями. У грудях — порожнеча, яка вперше за день не болить, а просто є.

— Мені потрібні гроші на адвоката, — кажу я хрипко. — Лише це. Я не хочу… милостині.

Слово «милостиня» звучить огидно навіть для мене самої.

— Домовилися, — відповідає він одразу.

Без уточнень. Без умов.

Я дивлюся на нього довго. Занадто довго для тверезої людини. Намагаюся знайти в цій пропозиції пастку — і не знаходжу. Лише холодний розрахунок і дивну, несподівану підтримку.

— Це божевілля, — кажу нарешті.

— Так, — погоджується він. — Але контрольоване.

Я зітхаю. Повільно. Ніби випускаю з легень не повітря — а цілий день. І киваю.

***

Ми їдемо швидко. Занадто швидко, як для мого стану, але Марко впевнений, зібраний, ніби давно все вирішив. За кермом його водій. Ми сидимо поруч на задньому сидінні, але між нами є відстань — не фізична, а невидима, обережна. Я дивлюся на вогні за вікном і думаю, що ще зранку моє життя закінчилося, а тепер… воно просто різко звернуло. І я таки божевільна. Але вже не плачу.

РАЦС зустрічає нас холодним світлом і байдужими стінами. Тут усе знайоме до нудоти — запах паперу, плитка, що відлунює кроки, і люди з порожніми обличчями, яким байдуже до чужих драм. Я виходила звідси без нічого лише кілька годин тому. А зараз заходжу знову… з чоловіком? Певно, це все ж сон.

— Шлюб за добу, — каже Марко впевнено. — Здається, у вас є ця послуга, так?

Його тон не припускає заперечень. Він доплачує. Без торгу. Без емоцій. Я стою поруч і відчуваю себе акторкою без сценарію, яка раптом вийшла на сцену без реплік — і мусить грати далі.

У нас беруть паспорти. Мої руки тремтять, коли я віддаю свій — тоненьку книжечку з фотографією жінки, яка ще вчора вірила в інше майбутнє. Чекаємо зовсім трохи, а тоді швидка скомкана церемонія, без музики й урочистості. Питають згоду.

— Так, — кажу я, і голос знову звучить не зовсім моїм.

Документ кладуть перед нами. Печатка падає на папір глухо. Остаточно.

Я дивлюся на своє прізвище — вже інше — і думаю, що це не втеча. Це пауза.

І, можливо, шанс не зникнути.