Глава 2. Марко

— Відповідно до поданої заяви та на підставі чинного законодавства, ваш шлюб вважається розірваним.

Я слухаю уважно. Не тому, що слова важливі — просто звичка контролювати процеси до кінця. Жінка за столом ставить печатку, простягає документи. Все швидко. Без емоцій. Так, як і має бути.

Ірина навіть не дивиться на папір. Вона поспішає. Я бачу це по її пальцях, по тому, як вона стискає сумку. Вона давно вже не тут — ні тілом, ні думками.

Її підпис з’являється різко. Мій — одразу після.

— Заберіть документи. З цього моменту ви офіційно розлучені.

Офіційно.

Я киваю. Дякую. Автоматично.

Коли ми встаємо, я відчуваю дивне полегшення. Наче довгу, виснажливу розмову нарешті завершили. Наш шлюб був нещасливим останній рік. Я намагався його витягнути — зустрічі, поїздки, розмови. Поки не дізнався про зраду. Після цього все стало на свої місця.

Ірина вже біля виходу. Її чекає інший.

Я не злюся. Я просто вільний.

І все ж є річ, про яку я не можу не думати.

Мене кинула дружина. Не тихо, не “по-дорослому”, а публічно — з іншим чоловіком. Для когось це дрібниця. Для мене — пляма на репутації.

У моєму світі чоловіків не кидають. Вони йдуть самі. Або принаймні створюють таку ілюзію.

У холі я помічаю жінку. Вона стоїть біля вікна, стискає папери так, ніби вони зараз розсиплються в неї в руках. Плечі напружені, погляд скляний. Її чоловік щойно щось сказав їй — і пішов, не озираючись.

Я бачу біль. Не показний. Справжній.

Такий, який не переплутаєш ні з чим.

Я вагаюся секунду. Дві.

Потім підходжу.

— Поганий день, — кажу тихо. Не як фразу. Як констатацію.

Вона здригається, обертається до мене. Очі червоні, але сліз майже немає — вона їх тримає з останніх сил.

— Вибач. Не хотів лякати. Просто… Схоже, ми з тобою сьогодні в однаковому статусі.

Вона уважно дивиться на мене. Витирає серветкою сльози.

— Марко, — простягаю руку — Колишній чоловік тієї дівчини, що щойно поїхала з твоїм.

Вона дивиться на мою руку, потім тисне.

— Лія.

Кілька секунд тиші. Вона глибоко вдихає.

— Ви… добре тримаєтесь, — каже раптом. — Я б так не змогла.

Я злегка всміхаюся.

— Я очікував, що наш шлюб закінчиться саме так. Питання було тільки — коли.

Вона киває. Повільно.

— Я б теж хотіла так думати, — каже. — Але, мабуть, не вмію.

Я дивлюся на неї уважніше. Вона не слабка. Вона просто зламана сьогодні. І це різні речі.

— Хочете кави? — питаю раптом, сам не очікуючи від себе цього питання. — Або чогось міцнішого. Просто… поговорити.

Вона насуплюється.

— З незнайомим чоловіком? Це якось неправильно.

— Саме тому й простіше, — відповідаю спокійно. — Незнайомим легше виговоритися. Вони нічого від вас не чекають.

Вона мовчить. Дивиться на двері. Потім знову на мене.

— Гаразд, — каже нарешті. — Кава. Або вино. Я вже не знаю.

Ми сидимо в невеликому кафе неподалік. Воно не з тих, куди я зазвичай ходжу: затишне, трохи тісне, з теплим світлом і столиками надто близько один до одного.

Лія обирає вино. Я — теж. Сьогодні не про раціональність.

Декілька хвилин ми мовчимо. Вона крутить ніжку келиха, дивиться кудись повз мене.

— Я дізнався випадково, — кажу першим. — Як завжди, мабуть.

Вона піднімає на мене погляд.

— Про зраду?

Я киваю.

— Вона забула телефон у машині. Прийшло повідомлення. Не приховувала. Написала йому, що “сьогодні нарешті все вирішить”.

Коротка пауза.

— І вирішила.

Лія стискає губи.

— Я теж… не одразу зрозуміла.

Вона робить ковток.

— Він став іншим. Постійно зайнятий. Роздратований. А потім я почула його розмову. Випадково.

Вона видихає.

— Він навіть не заперечував.

Я дивлюся на її руки. Вони трохи тремтять.

— Заради неї він зруйнував усе. Знищив нашу сім’ю, моє кохання, довіру. А тепер ще й… залишив мене без нічого, — додає вона тихо. — Квартиру забрав. Гроші — теж. Навіть прикраси, які сам дарував.

Гірка усмішка.

— Сказав, що я сама винна. Бо перестала бути цікавою. І це правда. До зустрічі з ним я будувала кар'єру, в мене були друзі, перспективи, майбутнє! Кинула все, дурепа! 

Я відчуваю, як у мені щось холоднішає. Не злість — чітке розуміння, наскільки це жорстоко.

— Ви не винні, — кажу. — Ви просто довірились не тій людині.

Вона дивиться на мене уважно, ніби намагається зрозуміти, чи це щира фраза, чи втішання.

Я думаю про Ірину. Про квартиру, яку залишив їй. Про машину. Про яхту, яку вона так любила. Я залишив їй набагато більше, ніж вона заслуговує. Але я купив собі спокій. Вона не має жодних прав на бізнес. Ніколи не матиме.

— Я, мабуть, навіть виграв, — кажу раптом уголос. — Хоч і не виглядає так.

— У чому? — питає Лія.

— Я заплатив, щоб вийти чисто, — відповідаю чесно. — А ви… вас просто викинули.

Вона знизує плечима.

— Я любила його, — каже. — Це, напевно, моя найбільша помилка.

— Це не помилка, — відповідаю. — Це ризик. Просто іноді він не виправдовується.

Ми мовчимо. Вино закінчується. Я замовляю ще — не питаючи. Вона не заперечує.

І десь між другим келихом і тишею, яка раптом стає комфортною, в мене в голові складається ідея. Абсурдна. Неправильна.

Але дивно логічна.

— Ліє, — кажу повільно. — А давайте одружимося.

Вона дивиться на мене широко розплющеними очима.

— Що?

— Назло колишнім, — додаю. — Просто… візьмемо і зробимо те, чого від нас ніхто не чекає.

І в цю мить я думаю не лише про неї. Я думаю про репутацію. Про те, як виглядатиме заголовок: “Войцеховський недовго був сам”. Про те, як швидко зникне співчутливий погляд і з’явиться заздрісний. А ще — вперше за весь день — мені не хочеться нічого контролюват,и. Я замовкаю. І раптом розумію, що мені справді цікаво, що вона відповість.