Глава 1. Лія

— Відповідно до поданої заяви та на підставі чинного законодавства, ваш шлюб вважається розірваним.

Я чую слова, але вони не одразу доходять. Наче між мною і цим голосом — товсте скло. Жінка за столом навіть не піднімає очей. Вона працює. А я… я ніби випадаю з реальності.

Печатка опускається на папір. Туп.

Звук різкий, надто гучний. У мене стискається грудна клітка, і я раптом ловлю себе на думці, що забула, як дихати.

— Розпишіться тут. І тут.

Ручка холодна. Вона ковзає між пальцями, і я боюся, що не зможу втримати її. Підпис виходить нерівний — не такий, як завжди. Наче його поставила інша жінка. Та, яка вже не чиясь дружина.

Його підпис з’являється одразу. Чіткий. Акуратний. Без паузи.

Він не вагається.

Це болить більше, ніж самі слова про розлучення.

— Заберіть документи, — каже жінка і простягає аркуші. — З цього моменту ви офіційно розлучені.

Я беру папір. Мені хочеться перевірити — чи не помилилися. Чи не написано там дрібним шрифтом, що це жарт. Що це тимчасово.

Але там — лише сухі рядки і моє прізвище. Уже не спільне.

В горлі піднімається гіркий клубок. Я ковтаю його силою. Не тут. Тільки не тут.

Я повільно підводжуся. Підлога ніби хитається під ногами. Мені здається, що зараз я просто сяду назад і більше не зможу встати.

Він уже стоїть. Рівний. Зібраний. Чужий.

І дивиться на мене так, ніби між нами ніколи нічого не було.

— Забери свої речі з квартири. У тебе є два дні.

Я навіть не одразу розумію, що він говорить це мені. Стою навпроти, ще з холодом у пальцях після підписів, із глухим дзвоном у вухах, ніби щойно вийшла з-під води.

— В сенсі… заберу? — мій голос звучить дивно, чужо. — Це моя квартира.

Він дивиться на мене так, ніби я сказала щось безглузде. Злегка кривить губи — знайома гримаса презирства, яку я бачила останні місяці дедалі частіше.

— Я її тобі подарував, Ліє, — спокійно каже він. — Але оформлена вона на мене. І тепер вона буде моя. Повністю.

Я моргаю. Повільно. Начебто це може змінити сенс слів.

— Але… ми ж були в шлюбі. Це спільне майно.

Він усміхається. Коротко. Холодно.

— Були. Саме так.

Робить паузу — не з поваги, а щоб я встигла зрозуміти, як сильно програла.

— У шлюбному договорі, який ти підписала, усе прописано. Усе майно — моє. Ти ж не читала, правда?

У грудях щось провалюється. Різко. Болісно.

Я пам’ятаю той день. Його поспіх. Його: “Це формальність, довірся мені”. Я пам’ятаю, як не читала. Бо любила. Бо вірила.

— Ти не можеш так просто… — я ковтаю повітря. — Я подам на розподіл майна.

Він знизує плечима.

— Подай.

Потім дивиться на мене уважніше, ніби оцінює.

— Хоча за що? Я ж залишив тебе без доступу до рахунків. Готівки в тебе немає. Прикраси, які я дарував, я забрав учора.

Тон рівний. Діловий.

— На адвокатів у тебе теж немає. Навіть на оренду житла — навряд.

Я відчуваю, як сльози підступають до очей, але тримаюся з усіх сил. Не тут. Не перед ним.

— Ти знав, — тихо кажу. — Ти знав, що я заради тебе залишила роботу. Кар’єру. Все.

— Це був твій вибір, — байдуже відповідає він. — Я тебе не змушував.

Я дивлюся на людину, яку ще вчора називала своїм чоловіком. Яку любила. Справді. Не зручно, не вигідно — по-справжньому.

І розумію: для нього це нічого не важило.

— Без істерик, Ліє, — кидає він. — Тут не місце для сцен.

Він розвертається і йде до виходу з холу РАЦСу, навіть не обертаючись.

Я стою. Ноги ватяні. Долоні тремтять.

І тоді я бачу її.

Вона біжить до нього швидко, легко, на підборах — ніби не щойно була на власному розлученні. Обіймає його за шию, цілує в щоку. Сміється.

Він нахиляється до неї, щось шепоче — і вони разом виходять надвір.

Через скло я бачу його спорткар. Блискучий. Дорогий.

Вони сідають удвох. Двері зачиняються. Машина рушає. А я залишаюся.

Сльози все ж прориваються. Я стискаю губи, але вони течуть самі — гарячі, беззахисні. Мені нікуди йти. У мене нічого немає.

Лише дорога назад — до батьків у провінцію. До життя, яке я залишила такими стараннями. Я ж мала все… Кар’єру, перспективи, мрію… Кинула заради нього. Бо він казав: “Моя дружина не працюватиме”. І що я маю? Повне фіаско…

— Поганий день, правда?

Я здригаюся і різко обертаюся. Поруч стоїть чоловік. Високий. Спокійний. З втомленими очима, в яких немає ні жалю, ні цікавості — лише розуміння.

— Вибач, — каже він. — Не хотів лякати. Просто…

Киває в бік виходу.

— Схоже, ми з тобою сьогодні в однаковому статусі.

Я мовчу.

— Марко, — представляється він. — Колишній чоловік тієї дівчини, що щойно поїхала з твоїм.

Я дивлюся на нього крізь сльози.

І вперше за весь цей день відчуваю, що я не зовсім одна.

Ласкаво прошу на сторінки нового роману!

Оновлення щоденно О 19:00. Ваші відгуки та зірочки — для мене натхнення! Додавайте книгу в бібліотеку і не забудьте підписатися на оновлення автора, щоб дізнаватися про новинки, в також актуальні новини.

З любов'ю ваша Лія ♥️