Глава 36

Ми довго ходили старою частиною міста, яку простіше було назвати звалищем, адже тут довкола валялися залишки будинків, шматки шиферу та інше сміття. Все виглядало дуже убого. І раптом, вдалині на пагорбі я побачила дві сосни, що зрослися, такі самі, як у моєму сні. А за ними стояв невеликий будиночок. Він був більший, ніж у моєму нічному маренні, але я була впевнена, що нам треба йти саме туди.

Я смикнула хлопця за руку і впевнено тицьнула у бік будинку на пагорбі.

– Нам туди! - сказала я.

Хлопчик здивувався, але покірно пішов за мною.

Ми пройшли невеликий город, біля якого паслася коза, підійшли до застарілих дверей будиночка і постукали в них.

- Не зачинено! – почувся старечий голос.

Почувши його, моє серце прискорено забилося. Зараз я могла дізнатися правду про себе та свою сім'ю. І мені було страшно від цього.

- Чого чекаєш? – звернувся до мене Оскар. – Тобі треба зайти першою.

- Я не можу, - замотала я головою. - Не треба. Я боюсь.

- Ну, що ти, як маленька, - хлопець обійняв мене за плечі. - Не заносити ж мені тебе на руках. Давай, зроби це. Навіть не уявляєш, як я тебе розумію. Але ти зобов’язана увійти в цей будинок.

Я з сумнівом кивнула і штовхнула двері.

У ніс одразу потрапив запах затхлих речей. Але він не заважав мені зараз. Я навіть не скривилася. І обережно ввійшла усередину.

- Здрастуйте, - крикнула я, опинившись у прохідній кімнаті, в якій з кожного боку було по одному виходу.

- Я тут, - проскрипів голос. - Лизонько, це ти?

Я обернулася в бік звуку і пішла до лівих дверей.

За ними була невелика кімната, в якій стояло багато коробок, стіл і крісло, в якому сиділа жінка похилого віку. Вона розташувалася біля вікна і щось в'язала.

- Ти не Ліза, - жінка мружила очі, щоб розглянути мене.

- Я теж не Ліза, - за мною увійшов Оскар, який ледве помістився по зросту в кімнаті.

- У цьому я й не сумнівалася, - прохрипіла бабуся і відклала убік своє в'язання. - Хто ж завітав до мене в гості?

- Вибачте, якщо дарма потурбували, - я опустила очі в підлогу, не знаючи, як повідомити наступні новини. - Але мене звати Марі Харлон. І я шукаю сім'ю.

Настала зніяковіла тиша в кімнаті. Ніхто не поспішав говорити, і я обережно підняла погляд на жінку. А та дивилася на мене, широко розплющивши очі і тримаючись за серце.

- Марішенько, невже це ти? - жінка помітно зблідла. – А нам сказали, що ми більше ніколи тебе не побачимо. Підійди ближче, я хочу тебе розглянути.

Я із сумнівом підійшла до жінки і простягла їй медальйон.

Усередині мене переповнювали емоції до тремтіння. Я настільки звикла, що у світі в мене немає нікого з рідних, що зараз не знала, як поводитися.

А жінка мене уважно розглядала.

- Як ти схожа на свою матір, - згодом сказала жінка. – А очі у тебе, як у мого сина. Як шкода, що він не дожив, щоби зустрітися з тобою. Як ти знайшла мене?

- Отже, мої батьки? - я не змогла договорити, і з очей покотилися сльози.

Тієї ж миті поруч опинився Оскар, який обійняв мене і почав гладити по спині, намагаючись заспокоїти. А бабуся піднялася з крісла і вийшла з кімнати.

- Коли я отримала цей кулон, я так сподівалася, що зустрінуся з ними, - зі схлипуваннями, говорила я хлопцеві в плече. - Чому так сталося? Для чого ми прийшли сюди? Ми нічого не знайшли.

- Неправда, - продовжуючи гладити мене по голові, сказав Оскар. – Ми знайшли дуже багато. Вона також частина твоєї родини. А це вже щось.

- Але... - я не знала, що сказати і знову розплакалася.

Лише, почувши шовгання, я постаралася заспокоїтися і витерти очі, щоб подивитися на бабусю, яка повернулася.

- Ось, це твої батьки, - жінка простягла велику фотографію, де виразно було видно молоду пару. – Це Гарольд. Мій старший син. А це твоя мати. Лора.

- Це мої батьки? - схлипнула я. – Що сталося з ними?

- Гарольда покликали на війну, - зітхнула Софі. - Він багато місяців тримав оборону зі своїм загоном. Але сили були нерівними. І в одну зимову ніч їхній табір здолали гобліни. Кажуть, вогонь та блискавки світилися всю ніч, винищуючи їхній загін.

- Яке жахіття, - зітхнула я, уявляючи все це. - А мама?

- Не винесла горя, - зізналася жінка. – Ми відправили тебе до телепорту, коли тобі виповнилося п'ять місяців. Ти була зовсім крихіткою. Але ми не мали вибору. Ми були у кільці. І з нами могло статися те саме, що було з багатьма. Нам казали, що шансів, що побачимо тебе знову, майже немає. Але ось, ти тут стоїш. І я захоплююсь твоєю красою. А це твій чоловік?

- Учень, - похитала головою. – Просто, учень.

Оскар відпустив мене від цих слів. Здається, йому не сподобалися мої слова. Але з ним ми ще встигнемо поговорити про все наодинці. А зараз мені хотілося більше дізнатися про мою бабусю, яка зненацька з'явилася в моєму житті.

- Гарний учень, - старенька підморгнула блондину. - Ой, ви, мабуть, голодні? Ходімо на кухню. Я спекла пиріжки з вишнею. Ось, як відчувала, що треба приготувати щось смачненьке. Ще й молочка парного зараз принесу. А ви сідайте за стіл. Зараз прийду.

Ми пройшли у вказану сторону і посідали за побитий стіл.

- Отже, просто учень? - ображено запитав хлопець. – Чому не випадковий перехожий?

- Я ще не готова повідомляти всім, що ти батько моєї дитини, - пирхнула я. – І мені здалося, що в тебе без мене проблем вистачає.

- Ти про що? – скривився хлопець.

- Ну, з ким ти там зустрічався вчора? – я зі злістю подивилася на хлопця. - Від тебе тхне жіночими парфюмами. Із подружкою бавився?

- Я справді був із дівчиною, точніше, з жінкою, - уточнив Оскар. - Але вона не повинна тебе хвилювати. У нас з нею не ті стосунки, до яких ти маєш ревнувати.

- Але, вони, є, - він напруження я, аж, кулаки стиснула. - Хто вона?

- Не важливо, - насупився хлопець. – Але говорю чесно, ревнувати тобі там нема до чого. Повір мені. Я тобі потім все розповім. А зараз у тебе своїх проблем вистачає. А то, знову говоритимеш, що я скаржуся.