Глава 22

- Я забула представитися, - я вела своїх нових знайомих вперед і поглядала на дівчинку уважно. - Мене звати Марі Харлон. Я працювала в академії Філінгард, але різко довелося звільнитися.

- Як тобі вдалося потрапити до такого престижного закладу? - здивувалася Мейзі. – Туди приймають лише обраних. У нашому місті ця академія як оазис серед пустелі. Вони дуже швидко відновилися і відтепер беруть лише особливих дітей. На жаль, у Б'янки немає жодного дару. А мені так хотілося відправити її туди. Раптом, там медики допомогли б їй.

- Медики? - спитала я і подавилася від короткого смішку, згадуючи містера Вайса і його обіцянку, що пуповину не перерізатиме садовими ножицями.

- У народі кажуть, що там медицина на найвищому рівні, - абсолютно серйозно сказала жінка, чим викликала в мене непристойний сміх.

- Пробач, - продовжуючи хихикати, я витерла долонькою сльози, що виступили від сміху. - Просто, народ тобі збрехав. Та, й, знаю я, що з твоєю донькою.

– Як? - дівчина здивовано подивилася на мене. - Ти ж бачиш її менше години.

- Містер Вайс поставив мені вагітність за п'ять хвилин, - незворушно відповіла я, після чого подумала, що з якогось боку медицина не скрізь там страждала.

- Ти вагітна? - Мейзі придивилася до мого живота. - Не видно.

- Термін маленький, - відмахнулась я. – Але зараз не про це. У твоєї доньки просто алергія.

- Що це? - на мене здивовано подивилася жінка, чим підтвердила мої здогади про те, що медицина в цьому місці страждала.

- Це нестерпність до певного продукту, - пояснила я. – І, зважаючи на все, у неї алергія на цибулю. Часто її їсте?

- Я обожнюю цибулевий суп, - закивала дівчинка.

- А він тебе не дуже, - зробила висновок я і подивилася уважно на дівчинку. - Розумієш, якщо ти не хочеш кашляти, тобі доведеться повністю відмовитися від нього, адже сумніваюся, що ми десь тут знайдемо антигістамінні.

- А це що? - здивувалася Мейзі.

- Це пігулки від алергії, - постаралася пояснити я. – Вони допомагають жити з такою недугою. Вони були в моєму світі, і я їх пила, щоби не ходити з червоним носом у період активного цвітіння природи.

- Ти теж хворіла на цю хворобу? - злякалася Б'янка. - І тобі теж на горло п'явок чіпляли? Це так боляче та страшно. Ти сьогодні плакала через п'явок?

- Ні, сонечко, у нас не така блюзнірська медицина, - я обняла дівчинку, уявляючи, який жах вона пережила через невідповідне лікування. - Я тільки пила пігулки. А плакала, бо мене образили.

- Хто насмілився? - дівчинка стиснула кулачки та насупилася, як кошеня перед великим звірем. - Покажи мені їх. Я з ними швидко розправлюся. Я добре кусаюся. Якось я так у садку вкусила няню, що їй довелося зашивати рану.

- Ого, - здивувалася я. - Ти, звісно, дуже сильна. Але я спробую сама впоратися.

Мене приємно здивувало, що тут хоч зашивати рани вміють. Хоча, я не здивуюсь, якщо тут це роблять звичайними нитками. Що порвалася сукня, що порізала руку – рішення одне. Котушка ниток.

Мені різко захотілося вивчити медицину тут і допомогти людям справлятися з їхніми хворобами, про які тут ще не знали.

- Здається, ми далеко відійшли від теми, - ніяково сказала Мейзі. - Чи можна уточнити? Якщо я хочу, щоб Б'янка була здоровою, мені просто не можна давати їй цибулю?

- Так, - кивнула я. – І, можливо, не лише її. Вона має, швидше за все, харчову алергію. Але мені треба спостерігати за нею, щоб сказати точніше. І сьогодні замість цибульного супу їй треба поїсти щось інше. Інакше - ніяк.

- Але я хочу цибулевий суп, - почала вередувати Б'янка. – Інакше я помру з голоду.

- Якщо в тебе від нього справді погіршується здоров'я, придумаємо інше меню, - твердо сказала Мейзі. - Якщо ти перестанеш хворіти, у нас з'явиться більше грошей.

- І ти мені купиш ляльку з білим волоссям? - дівчинка з благанням в очах подивилася на матір. – Я хочу таку саму, як у моєї подруги.

- Не поспішай мріяти, - Мейзі поклала руку на плече дівчинці. – Спочатку перевіримо теорію тітки Марі.

- Добре, - дівчинка помітно поникла і пішла вперед, опустивши голову і згорбившись.

Як мені хотілося порадувати її і купити ту саму ляльку. Але в мене навіть на сухарі грошей не було. Даремно, тільки, віддраїла ту кухню. Жодної копійки мені не заплатили. Зате тепер шкіра на долонях пересохла і неприємно свербіла.

- Мейзі, - я серйозно подивилася на дівчину. - Ти не знаєш, де можна знайти нормальну роботу? Я втратила усі свої речі. І не знаю, куди йти.

Про те, де встигла одну ніч попрацювати, вирішила не розповідати. Досі була в шоці від того, що сталося.

- Ти можеш спробувати себе у ролі лікаря, - відповіла дівчина після недовгих роздумів. – Як розумію, у тебе є досвід. Було б чудово, щоби ти допомогла й іншим людям нашого міста. У нас досі не відновили оздоровницю.

- Але, я ж не професійний лікар, - напружилася я, уявляючи, як я лікуватиму людей.

- Але в тебе знань більше, ніж в інших, - наполягала Мейзі. - Можемо організувати прийом прямо в холі. Прийматимеш хворих і житимеш з нами. Я була б рада, якби наш будинок знову ожив. Занадто пусто в ньому.

- Навіть не знаю, - я задумалася. – Спробувати можна. Тоді я платитиму тобі оренду. І не почуватимуся незручно.

- Не думай себе якось не так відчувати, - відмахнулась Мейзі. – Я така рада, що зустріла тебе. А якщо Б'янці стане краще, то це не ти, а я тобі буду винна. Окрім неї, у мене нікого немає. Я на останні гроші возила її іншими містами. Але ніхто до ладу нічого не міг сказати. Нам видавали різні трави. Але вони не помагали.

- Якщо у неї алергія, трави могли, лише, погіршити, - кивнула я. - Що ж, пішли дивитись, чим її можна нагодувати. Ось зараз вона цілком добре почувається. Тож, сподіваюся, я вгадала.

Повернувшись додому, ми нагодували Б'янку кашею, яку знайшли майже на порожніх полицях у будинку Мейзі. І коли дівчинка вирушила до своєї кімнати, доїли суп.