21

Але поспати мені не дали. І незабаром хтось боляче штовхнув мене в бік.

- Чого спиш на роботі? - пробурчав незнайомий для мене чоловік, обвішаний золотими ланцюжками. – Зробила свою справу – отримала гроші та пішла до себе.

- Мені нема куди йти, - поскаржилася я, розтираючи очі долонями. - Я працювала всю ніч на кухні і заснула тут від утоми.

- Втомилася, значить? – посміхнувся він. – Ну, йди нагору. Там у нас є ліжка. Можеш поспати. Заодно і заробиш… можливо.

- Цього ще не вистачало, - пирхнула я. - Не збираюся я тут працювати.

- А я тебе не питаю, - чоловік нахабно посміхався. – Я вже сплатив за добу з тобою тому хлопцеві. Тепер ти мені винна.

Я підвела голову і побачила Норберта, який спокійно махав мені рукою.

Цього мені ще не вистачало! Я була обурена до неможливого і, кинувши в обличчя чоловіка коробочку з перцем, вибігла з генделику під його страшну лайку.

Я, навіть, не захопила з собою свою сумочку, адже зараз головним завданням було віднести ноги подалі від цього місця.

Я все бігла нешвидким темпом подалі від цього страшного місця. Добре, що ми з Вікою не тільки селфі робили в парку. А й бігали після роботи. Отже, пробігти кілька кілометрів у такому темпі я могла без проблем.

Мою голову не залишали думки про те, що проблема не в конкретному місці, куди я через недосвідченість потрапила. А весь світ тут був неправильним. Згадати, хоча б, директора, який зачинив двері в мене перед носом. Або його синочка, який все бачив і нічого не робив, бажаючи спостерігати, як я виживу тут.

Злість і жалість до самої себе мене переповнювали. Я зупинилась у глухому провулку. Сіла на бруківку та розплакалася.

Мені так було шкода своїх мізерних пожитків, які я залишила в тому пабі. Нехай там не було нічого цінного. Але тепер у мене й цього не було.

Я помацала свої кишені. В них було пусто. Я була голодною і втомленою. У мене дико боліла спина, і дуже хотілося пити.

- Мамо, тут тітонька плаче! - пропищав тоненький голосок у мене над головою.

Я озирнулася і побачила худеньку дівчинку в картатому сарафані, яка сиділа на підвіконні другого поверху, звісивши ніжки, і обіймаючи плюшевого ведмедя.

- Вас хтось образив? - дівча без збентеження спостерігала за мною.

- Ні, просто важкий день, - я піднялася і обтрусила штани. - А ти не боїшся там сидіти? Раптом підвіконня не витримає?

- Бачиш, Б'янко, навіть чужа тітка тобі радить злізти звідти, - відчинилися дерев'яні двері з тріщиною на склі і до мене вийшла дуже смаглява жінка. - Вам потрібна допомога?

- Ні, - я похитала головою, не бажаючи обтяжувати цю сім'ю своїми проблемами.

Видно було, що вони жили дуже бідно. І не хотілося їм завдавати клопоту.

- А очі кажуть протилежне, - усміхнулася жінка і поправила своє занадто пухнасте чорне волосся. - Заходь до нас у гості. Ми приготували цибулевий суп із грінками. Б'янка сама їх смажила.

- Ну, якщо сама, так і бути, - я зніяковіло подивилася на дівчинку, розуміючи, що навіть ця нехитра страва пробудила в мені звірячий апетит. - Сподіваюся, я не обтяжу вас своєю присутністю.

- Звичайно, ні! - жінка відчинила двері ширше. – Раніше у нас було багато гостей. А тепер усі гидують відвідувати наш будинок.

В очах господині дома відобразився сильний смуток. Мабуть, щось трапилося в їхній родині, що суттєво позначилося на їхньому достатку.

Я увійшла до будинку і опинилася в невеликому холі. Меблі тут були зі потрісканою фарбою, й багато чого потребувало ремонту. Все було старим і покритим наклейками та приклеєними газетами. Але при цьому тут було чисто. Мабуть, мешканці цього будинку намагалися підтримати затишок як могли.

- Проходьте до їдальні, - жінка провела мене вперед і запросила присісти на лавку, поки викладала газетами стіл. - Мене звуть Мейзі. Доньку – Б'янка. Ми живемо тут удвох з того часу, як мій чоловік зник після полювання. Це було його захоплення. Але, мабуть, не можна так із головою йти у хобі. Його розчавив велетень, який прийшов на запах крові після великого видобутку.

- Це жахливо, - я щиро поспівчувала жінці та сіла за стіл.

- Це півбіди, - відмахнулась Мейзі. - Більше мене хвилює Б'янка. Бо має дивну хворобу. Лікарі нічого не розуміють. А дівчинка росте і час тікає.

- Що з нею? - я подивилася нагору, де пролунав гуркіт.

Мабуть, вона зачепилась за щось.

- Б'янка часто задихається, - відповіла жінка зніяковіло. - Кашляє постійно. Лікарі кажуть, що має слабке здоров'я. Вона і виглядає набагато менше за своїх однолітків. Ми весь час лікуємо кашель, але нам не виходить з ним боротися.

- Задихається та кашляє? - я задумалася, згадуючи, як мені важко живеться з подібними симптомами навесні. – А нежить є? Очі сльозяться?

- Ми до цього звикли, - жінка почала розставляти тарілки і наливати в них досить ароматну юшку.

На стукіт посуду швидко прибігла Б'янка і з цікавістю підбігла до мене.

- Ти більше не плачеш? - вона подивилася на мене темно-карими очима.

І я згадала свого містера Невідомість, від чого всередині все неприємно стислося. Він мав такі самі очі, в яких можна було потонути. Він був найкращим залицяльником з усіх, хто в мене був. Тільки, шкода, його й не існувало.

- Тітенько, ти заснула? – мене вивів із роздумів тоненький голосок. - Сідай за стіл швидше. В нас прийнято всім разом обідати.

Я знову подивилася на дитину, уникаючи прямого погляду, від якого ставало страшно, і кивнула.

Я пройшла до столу, спостерігаючи за дитиною. Виглядала вона цілком здоровою, що ще сильніше підкріплювало мої підозри. Як і те, що медицина в цьому світі була нікчемною. Цікаво, чи в цьому світі вже дізналися, чим алергія відрізняється від застуди?

Дівчинка стояла перед столом, погляд у неї в секунди став скляним, і вона почала часто шморгати носом.

- Усі разом сідаєте за стіл? - усміхнулася я. - Сонечко, а ти часто їж цибулевий суп?