Глава 20

Я йшла вже не першу годину. Сонце палило нещадно. А дерев, у тіні яких можна було сховатись, було не так багато.

Праворуч було велике озеро, в якому я весь час обполіскувалась, щоб не згоріти остаточно.

Входила я в нього разом з одягом, адже на такій спеці воно все одно не могло довго залишатися вологим. І для мене було важливіше не отримати сонячний удар, ніж замерзнути під час такої спеки.

Біля чергового розлогого дерева, з вигорілим листям на вершині крони, я вирішила дати собі трохи відпочити і переглянути речі, які взяла із собою.

Оглянувши свою сумку, я жахнулася. Кишеня, в яку я поклала медальйон із фотографією батьків, була відкрита. І скільки б я не шукала цю маленьку прикрасу по всій сумці, її ніде не було.

Від несправедливості я загарчала та кинула сумку убік.

Де я могла втратити його? Адже точно поклала його в цю кишеню. Невже, коли висловлювала все Оскару, він відкрився від моїх різких рухів, і я втратила таку важливу для мене річ?

Я ще сильніше зненавиділа цього хлопця, через якого, швидше за все, втратила єдину фотографію з батьками.

Здавалося, гірше за нього нікого не було в цьому світі. Як мені тепер можна було шукати батьків, якщо тепер не було жодного доказу їхнього існування.

Вирішивши ще раз все перевірити, я дістала із сумки конверт для дитини, який не збиралася залишати в академії, і висипала на нього весь вміст сумки.

Запасів їжі всередині було замало. Про воду я взагалі забула, про що дуже зараз шкодувала.

Я взяла яблуко з купи речей і почала їсти його, продовжуючи вільною рукою ритися в купі моїх пожитків.

Скільки ж непотрібного я захопила із собою! Навіщо я склала собі три костюми на зміну. Але, при цьому не подумала покласти в сумку шпильку, або резинку, для волосся, яке весь час спадало на обличчя.

Навіщо взяла із собою блокнот із ручкою? Що мені зараз у цій глушині записувати? Як сильно мені хочеться пити? Або що я так безвідповідально підійшла до втечі і не продумала, як краще до неї підготуватися?

І, взагалі, зараз, коли мене мучила спрага і боліла спина, мені здавалася моя втеча не такою вже гарною ідеєю. Може, я даремно покинула академію? І можна було якось пожити трохи, щоб дізнатися більше про цей світ і підготуватися до нього?

Тепер шлях назад для мене був закритий. Більш того, Оскар, швидше за все, вже все розповів своєму татові, ще й прикрасив, щоб той не лаяв його за легковажність.

Пробурчавши лайки, я викинула хвостик від яблука, сполоснула руки в озері і зібрала свої запаси назад у сумку.

Як же не хотілося знову йти під палючим сонцем. Але я не мала вибору. Вночі тут могло бути дуже холодно. А захворіти мені не хотілося.

Тому, покривши голову тим самим дитячим конвертом, я продовжила свій шлях.

Іти було тяжко. І це ще токсикоз, на щастя, перестав мучити. Зате з'явилися неприємні болі в низу живота. Мабуть, мій вагітний організм не був розрахований на такі навантаження.

І я почала хвилюватися, щоб у дорозі не стався викидень. Адже, таке можна і не пережити серед порожніх земель без належної гігієни.

Ішла я ще дуже довго. І вже боялася, що нічого не знайду. І спатиму на пляжі, закопавшись у пісок. Але перед заходом сонця я побачила скупчення конструкцій, схожих на будинки.

І, хоч сили, здавалося, закінчувалися, я прискорила темп, щоб дістатися до містечка швидше, поки не зайде сонце. Звичайно, я завжди могла начарувати собі сфери, але світла від них було не так багато, щоб розглянути все в темряві. Та й я не знала, чи можна їх там чаклувати.

Намагаючись не збавляти темп, я дісталася міста приблизно за годину.

Судячи з того, що я бачила, це було невелике містечко з невисокими будинками та вузькими вуличками. По вимощених камінням дорогах ходили екіпажі з кіньми. А вздовж них стояли ліхтарі, які запалював місцевий робітник.

У мене було відчуття, що я потрапила до якихось минулих століть. Хоча на громадянах був доволі стильний одяг, який сильно відрізнявся від тих пишних суконь, які я бачила на картинах.

  - Дівчино, ви заблукали? - до мене підійшов той самий працівник, що запалював ліхтарі. - Вам потрібна допомога?

- Я прийшла здалеку, - відповіла я, скидаючи дитячий конверт з голови. – Мені треба знайти роботу та місце, де зможу поспати.

- Боюся, мало чим можу допомогти, - замислився чоловік і сперся на ціпок, на кінці якого тлів вогник. – Увечері роботу знайти непросто. Хіба що, якщо ви не пропонуєте послуги особливого роду.

- Не пропоную, - пирхнула я, чудово розуміючи, на що натякає мій співрозмовник.

- Ну, думаю, Вам все одно варто сходити до місцевого пабу, - він махнув рукою кудись уперед. – Там відвідувачів приймають майже до ранку. Може, там і знайдете щось.

- Дякую за підказку, - кивнула я і пішла у вказаному напрямку.

Куди мені порадили звернутися, стало ясно, щойно я вийшла на сусідню вулицю. На ній, окрім досить яскравої будівлі, навколо якої стояли дами в коротких шортах, були старі житлові будинки, що похилилися від часу.

Я з сумнівом підійшла до цієї будівлі та прочитала вивіску:

- Паб містера Щастя, - невдоволено озвучила я дивну назву. - Гірше нікуди.

- Ти не місцева? - пролунав високий голосок з-за спини, і я різко обернулася.

Переді мною стояла одна з тих жінок легкої поведінки, яка чекала своєї роботи. Вона була в короткій яскраво-жовтій сукні з пір'ям та у високих чоботях на довгих підборах.

– А помітно? - запитанням на запитання відповіла я.

- Ще б пак, - дівчина посміхнулася. – Зверни увагу, тут усі місця зайняті. Тож, якщо хотіла заробити, даремно прийшла сюди. Усі найкращі місця зайняті.

- А не найкращі? - я невдоволено розглядала свою співрозмовницю.

- Хіба що, на кухні, - пирхнула дівчина і поквапилася звернути увагу чоловіка, що підійшов до паба.

Я задумалась. Звичайно, працювати в подібному місці, навіть на кухні, мені здавалося дуже гидливим. Але інших ідей не було. Тому я проникла всередину і почала шукати когось, хто міг би показати мені головного?