Глава 17

- Тобто ти в нас по дідусям млієш? - підняла я розпочату в палаті тему, коли ми відійшли від будиночка. – Ось чому ти на балу ні з ким не танцювала. Твої обранці з радикулітом сидять у кріслах-гойдалках, їм не до балів.

- Та йди ти! - Люсі грайливо штовхнула мене в бік. - Знайшла до чого причепитися. Зізнайся, все ж, містер Вайс особливий. Він харизматичний, статний і привабливий. Це не сопляки двадцятирічні, які ще не навчилися користуватися своїми дротиками. Мені подобаються чоловіки з досвідом. Щоб почуватися маленькою дівчинкою у їхніх руках.

- Ти без батька росла? – я уважно подивилася на Люсі.

- А що? - вона обернулася ображено до мене. - Він помер під час повстання гоблінів. Він брав участь у визвольному русі. І одного разу не повернувся із завдання. Я була зовсім крихіткою і не пам'ятаю його. Таких як я дуже багато. Отже, я не відчуваю себе якоюсь особливою через це.

- Це сумно, - зітхнула я. - Але, натомість, у тебе була мама.

- Це так, - кивнула дівчина. - Але не смій мені заздрити, інакше я ображусь.

– У мене є ти, – я щиро посміхнулася. – А це багато чого коштує.

- Ще трохи, і я почервонію, - Люсі засміялася, і ми швидше пішли до корпусу.

Ця субота була сповнена подій. Адже, після здравниці ми знову пішли на пляж. І нам склали компанію Алісія з Лів.

У такій компанії я провела цілий день. І, тільки, опівночі я повернулася до своєї кімнати і впала на ліжко без сил. Я думала, що одразу ж засну. Але мене мучила одна фраза, сказана містером Вайсом. І вона стосувалася не Оскара, а мене. Він порадив мені не нервувати. Чого б це? Що він мав на увазі, коли сказав, що це мені шкідливо?

Я сіла в ліжку і замислилась. Скільки я вже тут? Місяць? Більше? Чи менше? А коли я мала останній раз особливі дні?

Я заметушилась по кімнаті у пошуках зошита з конспектами. Там точно мали бути дати.

Я знайшла потрібний зошит і розкрила його. Виявилося, я вже трохи більше місяця жила тут і за цей час мене жодного разу не відвідали ці дні.

Я обхопила в паніці обличчя руками і хотіла зісковзнути по стіні на підлогу, бо ноги від такого шоку мене тримати відмовлялися.

Але різкий напад нудоти змусив мене взяти себе в руки і добігти до вбиральні, де я повернула вміст вечері.

Я вмилася і з переляком подивилася на своє відображення у дзеркалі. Не вистачало мені проблем із переміщенням у цей світ? Як я могла зовсім забути про захист, віддавшись емоціям.

Не знаючи, що робити, я накинула халат і побігла шукати будиночок медика, начарувавши пару сфер, що світилися.

Довго побродивши в темряві серед дерев та кущів, я вийшла до потрібного будиночка і почала молотити кулаками в двері.

Мені довго ніхто не відкривав. Але потім нагорі засвітилося світло, і я почула кроки.

- Якщо ви не вмираєте від смертельної хвороби, я вас сам уб'ю, - почула я невдоволений голос за дверима, які наступної миті відчинилися. – А, це ти? Чого прийшла? Нудить? Чи хочеться вареної риби із шоколадом?

- Звідки ви дізнались? – я здивовано подивилася на чоловіка. – Не видно ж. І, взагалі, я ще не впевнена.

- А я певен, - чоловік пропустив мене всередину і всадив у крісло, з якого згріб купу сухої трави. – І ти будь впевнена. Чи ще сумніваєшся у своєму щасті?

- Сумніваюся, чи це щастя, - я сміла залишки від соломи з крісла, і сіла з краю, боячись що тріски встромляться в мою ніжну шкіру.

- Звичайно, щастя, - хмикнув чоловік. – У нас заборонено звільняти вагітних працівників. Тож, найближчі вісім місяців можеш не хвилюватися з приводу договору, який уклала, не подумавши, з моїм сином.

- Але це так несподівано, - зітхнула я. – Мені зараз лише вагітності не вистачало до усіх проблем.

- Пізно вже думати про це, - чоловік знову дістав дерев'яну рогатку і поводив переді мною. - Усередині тебе життя, яке не хоче обриватися. Тож, припиняй чудити і готуйся до появи на світ малюка.

- А хто в мене буде пологи приймати? – я нервово озирнулася довкола. – Чи тут є пологовий будинок?

- Навіщо він, коли я є? – засміявся чоловік. - Не бійся. Пуповину садовими ножицями перерізати не буду. І тебе серед купи сіна не покладу.

Мене його слова не дуже втішили. І я сподівалася, що на момент пологів я встигну повернутися у свій світ. Або дочекаюся свого містера Невідомість, як його Люсі називала, і попрошу знайти мені найкраще місце для народження його спадкоємця.

- Пити будеш? - я не помітила, як містер Вайс приніс мені чашку з якимось відваром і пхав мені його в руки.

- А що це? – я із сумнівом подивилася на рідину, з якої стирчали гілки.

- Настоянка, яка дозволить тобі заспокоїтись, - відповів чоловік. - Випий і поспи в палаті. Вранці до корпусу підеш. Занадто ти рознервувалась.

- Дякую, - я надпила дивне зілля. - А можете нікому не розповідати поки що про моє становище? Я не готова сповіщати про це народ.

– Без проблем, – кивнув він. - Але, якщо син мій тобі сильно дошкулятиме, доведеться йому розповісти, щоб припинив ображати тебе.

- Сподіваюся, до цього не дійде, - я здивувалася, як медик відгукувався про директора.

- І я, - погодився чоловік. - А тепер нагору і спати!

Я схвально кивнула і побрела нагору, де швидко заснула. Мабуть, подіяла настоянка на травах.

Прокинувшись вранці, я не одразу зрозуміла, де перебуваю. І довелося деякий час у паніці крутити головою на всі боки, щоб збагнути, що я все ще в оздоровниці.

Заспокоївшись після усвідомлення причин, з яких я лежала в палаті, я з сумнівом подивилася на свій живіт, де тепер, за словами містера Вайса, розвивається нове життя, яке чекає на своє народження.

Мені ще не вірилося, що це правда. Здавалося, що медик вирішив так пожартувати з мене. Хоча, я й сама запідозрювала недобре.

- Отже, чекаєш на своє народження? - звернулась я до свого, поки що, плоского животика, доля якому розтягнутися до розмірів великого м'яча. – Ну, папка в тебе гарний. Щоправда, дивний дуже. Сподіваюся, я ще побачу його, щоб повідомити новину, якій він може й не зрадіти.