Глава 13

Я так була зайнята своїми думками про медальйон, що зовсім забула підготуватися до уроків, які мені треба було проводити у всіх трьох курсів. Та не знала, що розповідатиму їм. І тішило мене лише одне. Донька директора ходила в інший день. І я до уроку із її класом ще могла встигнути підготуватися.

Тепер уроки з нею, як і з Оскаром, було обведено у календарі. Адже ця вумниця-розумниця могла на будь-яку мою помилку поскаржитися своєму татку, чого мені найменше хотілося.

А, ось, сина містера Стівенса мені треба було сьогодні побачити. І залишалося лише сподіватися, що цей блазень не згадає про фотографію. І не надумає мене дражнити за ті щічки, про які він згадав.

Звичайно, збоку виглядало смішно, що доросла дівчина хвилювалася з приводу ставлення дитини до себе. Але тема сім'ї була для мене болісною у будь-якому віці.

Більш того, я якось сказала йому, що не маю сім'ї. Нехай, у жартівливій формі. Але тим не менше. А раптом це він звідкись роздобув цей медальйон? Звичайно, вірилося в це важко. Але повністю відкидати цю думку я не поспішала. Тим не менш, хлопчик, завдяки батькові, може мати доступ до більш секретної інформації.

Сподіваючись, що це, лише моя параноя, я вирушила на урок до своїх восьмикурсників, сподіваючись поговорити з ними про всяку нісенітницю, щоб не спалитися, що абсолютно не готова.

З ними, як і з наступними десятикурсниками цей номер пройшов. Ми говорили про вечірні прогулянки. Про те, як зірки допомагають кораблям. І про іншу нісенітницю, не вдаючись у конкретику, яку я не знала.

Але наближався час класу Оскара. Того самого, якому я минулого разу поставила одиниці. Не думаю, що після подібного вони захочуть говорити зі мною про життя. І мені треба було хоч щось розповісти їм.

Тому під час перерви я швидко ознайомилася з новою темою та виділила олівцем найважливіше, що планувала запропонувати їм записати. І, сподівалася, що воно їм знадобиться.

Продзвенів дзвоник. І всі учні увійшли до кабінету. Серед них був і Оскар, який із Меттом вмостився за останню парту і приготувався до уроку. Дивно, що поводився він надто дисципліновано, враховуючи його норов.

  Я розпочала урок. Все, здавалося, йшло нормально. Поки учні на задніх партах не почали сміятися. Мене це насторожило.

– Я не помітила, як розповіла анекдот? - нахмурилася я.

- Ні, - пискнула дівчинка з другої парти. - Ми зараз описували сузір'я пітона.

- А що в ньому такого смішного, що задні лави зараз зі стільців попадають? - я підійшла до Оскара і пильно подивилася на нього. - Може, розкажеш, чим так бавиш публіку?

Усі учні з перших рядів, як і я сама, не розуміли, що відбувається. І чому вся гальорка надто голосно веселитися. Я почала розглядати кожного з них і помітила, що у вухах тих, хто голосно сміявся, стирчить шматок яскравої пластмаси, яка чимось нагадувала навушник.

Я вирвала його з вуха Оскара, приклала до свого вуха і прислухалася.

Насправді, це були навушники. Більш того, з них долинали добірні матюки, явно з рейтингом вісімнадцять плюс.

Звісно, якби мені дали їх послухати десь у парку в неформальній обстановці, я посміялася б. Але зараз мені треба було стежити за поведінкою всього класу. Ще й дізнатись, хто саме приніс ці речі. Хоча, відповідь була очевидною. Але мені потрібно було довести провину цього розпещеного підлітка.

- Усі хто сміявся, отримують чергові одиниці за зірваний урок і покарання на найближчі три дні, - суворо сказала я під наростаючий гомін. - Але я можу передумати, якщо зараз мені повідомлять, чиєю ідеєю було принести ці навушники на урок.

- Ви що, не розумієте жартів? - піднялася дівчинка з білим волоссям. - Це не така серйозна провина, щоб так карати весь клас.

- А ви не розумієте елементарних правил поведінки, - я прибрала від вуха навушник і кинула його на стіл.

Точніше, я хотіла його кинути на стіл. Але, як завжди, промахнулася. І навушник полетів на підлогу.

- Ти знаєш, скільки він коштує? – заволав Оскар. - Правильно Лексі каже. Відповідно співвіднось провину та покарання. Чи, може, маєш особисті проблеми, через які ти неправильно реагуєш на нешкідливі жарти?

- Ти знову забув, що ми у школі? - почала закипати я. – І що ти - учень? А я – учитель. І ти повинен до мене ставитись відповідно правил поведінки.

- Ого, як завелася, - зловтішно посміхнувся Оскар. - Точно, не вистачає Вам, велика професорка, кохання. Вогненного і пристрасного, щоб від втоми повалитися без почуттів у ліжко.

- Це не твої турботи, - пирхнула я. – І, взагалі, зізнавайся. Твоя витівка?

- А що буде, якщо моя? - з викликом подивився на мене хлопець.

- А ти зізнайся, і побачиш, - я простягла руку і в ній відразу з’явилася лінійка. - Чи слабо зізнатися у своїх провинах?

- Тітонько, Ви що, бити мене надумали? - Оскар здивовано дивився на лінійку. - Врахуйте, мій татко буде проти такого виховання. Він вважає, що дітей любити треба.

- Це, ж, треба! - я замахнулася і різко випрямила лінійку перед учнем. - Боїшся невеликої прочуханки? Татка відразу згадав? Може, ще й зізнаєшся? Тоді я проведу нормально урок, а потім поговорю з тобою наодинці.

- Ну, спробуй, - він сперся на спинку стільця і схрестив руки. - Так, ідея моя. А твоя нездорова реакція говорить про те, що тобі не вистачає чоловічої ласки. Маю рацію?

- Поговоримо після уроку, - я насилу стримала себе в руках, щоб не тріснути хлопця лінійкою по голові і, відібравши у всіх навушники, продовжила урок.

Я не знала, як можна залякати цього шибеника. І взагалі, чи можна його чимось врозуміти, щоб не заперечив його татко? Виявилося, що він лише на словах згоден виховувати його будь-якими методами. А насправді – купа заборон для мене неухильно зростала.

Я зачитала учням головні місця з параграфа, які швидко виділила перед уроком, і відпустила клас на двадцять хвилин раніше, щоб директорський синок ні в якому разі не запізнився на обід.