Глава 10

І ось настав час балу. І я в компанії Люсі та Алісії вирушила у внутрішній двір академії, сподіваючись добре провести час.

Шляхом туди нам зустрівся Марк Мортіс. Він коротко привітався з нами і поквапився в корпус. Мабуть, щось забув для ще більшої спокуси.

Тільки зараз я згадала, що на балу буде багато гостей, а отже, мені дадуть спокій, адже там ціле поле неоране приїде, перед ким цей бібліотекар і буде строїти з себе яскравого павича.

Ми підійшли до намету і ввійшли всередину. Захвату моєму не було межі. Намет переливався всіма відтінками синього кольору. Над головами, замість набридливих лійок, літали маленькі кульки, що світилися, немов зірки в небі.

Під стіною намету розташовувалися круглі білі столики з неймовірною кількістю напоїв та десертів. Серед них була невелика сцена. Невже наші вуха сьогодні страждатимуть від живої музики? Чи тут є нормальні виконавці? Я подивилася на середину приміщення, яке було порожнім для танців. І сподівалася, що мені сьогодні витанцьовувати не доведеться.

- Кажуть, сьогодні до нас приїжджають гості з Південної академії, - з неприхованою радістю промовила Алісія. – Подейкують, там серед вчителів лише чоловіки. І один кращий за іншого.

- Може, один із них підійде нашому бібліотекареві? - не втрималася я, і ми втрьох дружно засміялися.

Незабаром з'явилися музиканти із солістами, і заграла музика. Напрочуд, композиції їхні мені сподобалися, і я погойдувалася в такт мелодії, попиваючи невідомий мені напій, який порадила Люсі.

Алісію з перших акордів забрав чарівний мулат. Тому ми з Люсі підпирали стіну і дегустували солодощі, якими були завалені тутешні столи.

- Міс! – несподівано мою трапезу перервав незнайомець, який ніби з повітря з'явився перед нами. - Дозвольте запросити Вас на танець.

Я здивувалася. Переді мною стояв чарівний статний молодий чоловік у білому костюмі. Його каштанове волосся було ідеально зачесане назад. А невеликі вусики додавали мужності його обличчю. Він тримався так впевнено, що я не змогла встояти перед таким поглядом. Залишивши келих та тістечко на столі, и промокнувши губи серветкою, я вибачливим поглядом подивилася на Люсі і підійшла до чоловіка.

Він коротко посміхнувся, поклав руку на мою талію і впевнено повів мене до центру зали в ритмі танцю.

Дивно, але кудись вся моя впевненість у собі зникла перед цим чарівним незнайомим чоловіком. Кожен короткий погляд на його обличчя змушував усередині стискатись усі мої органи. Іноді я ловила себе на думці, що переставала дихати після чергового розгляду його зовнішності. Але він, ніби, не помічав цього і продовжував вести мене у танці.

Музика зупинилася і я сподівалася, що в мене зараз з'явиться хвилина, щоб віддихатися і привести себе до ладу. Але мій партнер мав інші плани.

- Чи можете провести мене у двір? – попросив чоловік. - Тут стає спекотно.

- Так, звичайно, - закивала я і невпевнено попрямувала на вихід із намету.

Йдучи до виходу, я поглядом відшукала Люсі, яка про щось говорила з Лів і виглядала цілком задоволеною. Вирішивши, що вона впорається без мене, я вийшла надвір і подивилася на незвичний для мене час.

Сьогодні був повний місяць. Ще й по двору літали сфери, що світилися. Тож було достатньо світло, щоб продовжувати розглядати мого нового знайомого.

Фред йому й у підмітки не годився. Більш того, такий ввічливий залицяльник без проблем спокусив би будь-яку даму. Що вже казати про мене, яка скучила за нормальними чоловіками, а не альфонсами.

- Сьогодні чудовий вечір, - сказав незнайомець. - Як шкода, що час такий швидкоплинний, і незабаром нам доведеться розлучитися.

- Ну, ми маємо час до півночі, - невпевнено сказала я. - А до цього ще три години.

- Це так мало, щоб насолодитися Вашою красою, леді, - він простяг руку до мого обличчя і провів великим пальцем по брові, примусивши мене завмерти. - Як  я жив увесь цей час, не уявляючи, що десь у Філінґарді працює така чудова дівчина.

- Я тут зовсім нещодавно з'явилася, - чомусь вирішила повідомити я.

- Академія багато придбала тоді, коли Ви переступили її поріг.

- Думаю, моя присутність не багатьох людей потішила. Отже, ви мені лестите.

- Ніяк ні. Ви як діамант, що прикрашає кільце. Є у Вас щось чарівне, що змушує втрачати голову під час спілкування з Вами.

Його пальці тепер торкалися моєї шиї, ледве погладжуючи шкіру. Мені стало ніяково. Що задумав цей незнайомець? Чи прийнято в них на балах таке? І взагалі, наскільки вільні у цьому світі люди у сфері відносин?

Я не знала, що мені робити, на відміну від чоловіка, який підтягнув мене до себе і схилив голову, опинившись надто близько до мого обличчя.

- Від Вас чутно ледь вловимий запах ванілі, - прошепотів він і торкнувся своїми губами моїх губ.

Сил чинити опір у мене не було, як, втім, і бажання. Я підняла руки, щоб обхопити його міцну спину і відповіла на поцілунок, який, здавалося, тривав вічно.

Його губи були такими м'якими й теплими, що відірватися від них я не могла.

Він притискався до мене так сильно, ніби хотів поглинути мене своїм пружним торсом. Сподіваючись, що завтра мені директор не влаштує зустріч на килимі за таку поведінку з гостем, я повністю підкорилася діям незнайомця, хвилюючись, що вони можуть зайти надто далеко.

Але раптом він зупинився і, трохи відсторонившись, подивився мені у вічі.

- Вибачте, мені доведеться покинути Вас, - прошепотів він. - Але я скоро повернуся. Чи чекатимете на мене?

Він ще сумнівався? Він зупинився в такий момент, що я не те, що готова була його чекати. Я вже вся горіла очікуванням.

Варто було мені кивнути, він поцілував мене в щоку і помчав у бік будівлі академії. А я залишилася у дворі, не знаючи, що робити з емоціями, що налинули гарячою хвилею на мене.

- А продовження? - до мене підбігли Люсі з Алісією. - Ми вже думали, що ви підете в якесь вільне від людей місце.