Глава 8

І ось, знову я залишилася сама в цьому незнайомому світі. З'явилася думка кинути пошуки учня та шукати шлях назад.

Я навіть зробила кілька десятків кроків у протилежний бік від лісу. А потім із сумнівом обернулася.

Я була там лише кілька годин, але цього хватило, щоб відчути усі відтінки жаху. А що казати про юнака, який там увесь вечір сидить. Чи живий він?

Ненавидячи своє сумління, і проклинаючи той момент, коли потрапила сюди, я відважно рушила до лісу. Не було в мене чарівних кульок. Натомість був телефон із половиною заряду акумулятора. А це на кілька годин роботи ліхтарика мало вистачити.

Дістала я свою цифрову іграшку, яку нікому не показувала, і полізла в густі чагарники.

Ішла я повільно, завмираючи від кожного шереху, і ховаючись постійно за деревами. Увесь шлях мене не полишали думки, що за мною хтось стежить. Але скільки б не оберталася, я не бачила нікого.

І, якби не ці ліани з квітками, я б взагалі подумала, що йду парком у своєму місті.

Але розслаблятися ніколи й ніде не можна. Варто було мені згадати вечірні прогулянки з Фредом у парку, як мене щось схопило за ногу.

Я обернулася і побачила зелену істоту, схожу на богомола, тільки разів десять більшу.

Я запанікувала і сіпнулася вперед. І це була моя помилка. Поруч були ліани, і я впала на них усім тілом.

Перша думка була, що вони зараз обійдуться довкола мене і задушать.

Але вони не рухалися. Жодної отруйної хмари з їхніх квітів не вилітало. І, взагалі, я не помітила в них хоч якихось змін.

Вирішивши, що все обійшлося, я зібралася підніматися, щоб іти далі. Але, не тут було. Жодна частина мого тіла не рухалася. Я перестала відчувати своє тіло і стала повільно сповзати по стовбуру, оповитому цією рослиною.

Думки почали затьмарюватися. Чомусь я згадала, що не перевірила воду перед виходом з дому і злякалася, що можу затопити сусідів.

Це були мої останні думки перед тим, як я провалилася у темряву.

Я чула нерозбірливі звуки, розуміла, що мені холодно, але нічого не бачила і не володіла собою.

Через деякий час я відчула, що мене підняли, довго кудись несли і поклали біля тепла.

Знову з'явився зір. Точніше, світлі незрозумілі постаті у темряві.

Потім мені підняли голову, влили якусь гидоту, яку я не мала сили виплюнути. І знову поклали до чогось теплого та яскравого.

Почувалася я погано. У мене боліло все тіло. Мене нудило. Але я продовжувала лежати, сподіваючись, що скоро ці муки припиняться.

Непомітно для себе, я поринула в сон. І прокинулася лише тоді, коли мені знову заливали щось до рота.

Я розплющила очі. Зір був ще слабкий, все пливло перед очима. Але зараз я могла розрізнити чиїсь руки, які вливали в мене рідину, що пахла залізом, і світло, яке пробивалося через великий отвір.

- Розплющила очі? - здавалося, пролунало з усіх боків. - Із пробудженням! Не пручайся і пий. Потрібно вивести токсини, які ти отримала від контакту з отрутою.

Я не розуміла, хто до мене звертається, і не могла розглянути обличчя людини, яка заливала мене незрозумілою мікстурою.

Опиратися все одно не виходило. Тому я покірно ковтала рідину і чекала, коли мене відпустять, щоб знову заснути.

Так мене будили кілька разів, після яких я знову засинала. І було так доти, доки я не прокинулася самостійно.

Розплющивши очі, я насилу підвелася і озирнулася. Я вже все згадала, а очі стали бачити краще, і я зрозуміла, що я находжусь в невеликій печері на купі висохлої трави. Поруч було викладено коло із каміння для багаття. А над ним висів у повітрі котел із водою.

- Змусити речі літати вміють, а вигадати, як знайти людину в лісі, не можуть, - пирхнула я.

Так, я була обурена. Адже, не знала, скільки пройшло часу відколи вирушила шукати хлопця. І не знала, чи є сенс продовжувати пошуки.

Пролунав шерех і хтось увійшов до печери. Відразу я не розглянула свого гостя. Але коли він підійшов ближче, я жахнулася від побаченого.

- Оскаре! - вигукнула я. - Як ти тут опинився?

- Прийшов ногами, - спокійно відповів він і простяг мені кухоль зі знайомою на запах рідиною. - Бачиш, налякати мене хотіла ти. А це вийшло в мене.

- Ти про що? Чому ти так вирішив?

- Ти сама це моєму татові сказала. Чи бачиш, я чув вашу розмову. Навіть, одного разу хотів до тебе спуститися, щоб підбадьорити. Але мені стало цікаво, що ти робитимеш.

- Ти весь цей час стежив за мною?

- Це було кумедно. Ти так впевнено йшла лісом, не здогадуючись, що навколо купа небезпек. Але влипла у найлегшу пастку.

Він розповідав усе це з таким захопленням, ніби переказував якесь телешоу, не думаючи, що для мене все могло закінчитися набагато трагічнішим.

- Я ледве вижила! А ти поводишся так, ніби нічого страшного не трапилося.

- Нічого б не сталося. Я ж був поряд. Лікував тебе, охороняв та зігрівав. Але не чую жодної подяки за таку турботу.

- Якби не ця твоя витівка, у цьому не було б потреби. І ти забув, як треба звертатися до професора?

– А ти зараз і не професор. Якщо не пам'ятаєш, тебе батько вигнав.

- Але він обіцяв мене повернути, якщо я знайду тебе. Думаю, настав час повертатися до академії.

- Спочатку, у мене є одна справа, з якою ти мені допоможеш.

– І яка це?

- Я хочу собі таку саму штуку!

Оскар почав лазити по кишенях, поки не дістав мій телефон. Він простяг мені його і постукав по екрану.

– Він перестав працювати. Скажи йому, щоб засвітився. Я не встиг перейти на сьомий рівень.

Спочатку я хотіла зізнатися хлопцеві, що телефон просто розрядився і увімкнути його неможливо без електрики. Але різко передумала і хитро посміхнулася до сина директора.

- Щоб його ввімкнути, мені потрібні деякі речі, які залишились у моїй кімнаті. Повернемося до академії, і там я тобі його включу.

– Не хочу туди йти. Там нудно. А тут перед нами цілий світ. Як давно я не був на волі.