Глава 6

Здається, новини у цій школі розліталися швидше, ніж це можливо. І до кінця обіду на мене поглядали учні з різних курсів і про щось активно перешіптувалися.

Звичайно, я не збиралася прославитись тираном серед підлітків. Але іншого виходу у тій ситуації я не бачила.

Єдине, що мене бентежило, я ускладнила собі життя, призначивши індивідуальний урок із сином директора. Можливо, із цим я погарячкувала. З іншого боку, це могло мені дати краще вивчити хлопця та зрозуміти причину його бридкої поведінки.

- Чи можна сісти? - до мене підійшла незнайома дівчина з золотистим волоссям.

Виглядала вона цілком миролюбно і щиро мені посміхалася.

- Буду тільки рада компанії, - кивнула я.

Дівчина поставила на стіл свою тацю з їжею і сіла навпроти.

- Я так давно хочу з Вами познайомитись, - дівчина простягла мені руку. - Лів Стівенс. Професор Стародавніх рун.

Я потиснула руку у відповідь, задумавшись, що щось чула вже про цей предмет. Згадалася розмова в альтанці з Люсі. І я зрозуміла, хто вирішив зі мною познайомитись.

- Ви дружина містера Стівенса? - з невеликим сумнівом запитала я.

– Саме так, – кивнула дівчина. - Рада знайомству.

- Марі Харлон, - про всяк випадок представилася я. – Теж рада нашій зустрічі. Як вам початок навчального року?

- Як завжди, чудово, - засяяла дівчина. - Більш того, нарешті мій син навчається тут і мені не треба надсилати йому листи без зупинки.

- Розумію, - я взяла сік і зробила кілька ковтків. - Хлопчику подобається тут?

- Він ще не зрозумів, - розвела руками моя співрозмовниця. – З одного боку, йому подобається академія. Але, з іншого боку, він не радий, що тепер надто багато часу проводить із братом. Вони не дуже добре ладнають.

- Здається, я його розумію, - невдоволено зізналася я. – З Оскаром дуже важко впоратися навіть дорослій людині.

- Але у Вас начебто вийшло? - захоплено спитала Лів. - До мене дійшли чутки, що Ви дуже швидко поставили його на місце.

- Ну, я, тільки, трохи втихомирила його, - зізналася я, відчуваючи, як до щок прилила кров. – І, боюсь, у боргу він не залишиться. Але цей урок зірвати йому не вдалося.

- Це вже досягнення, - здавалося, Лів радіє найбільше цій події. – Сподіваюся, у Вас і надалі вдасться його тримати під контролем. Якщо будуть якісь проблеми, завжди звертайтеся. Я готова розповісти все, що знаю, та допомогти з деякими питаннями.

- Дякую, - кивнула я дівчині і покинула їдальню, щоб підготуватися до індивідуального уроку з Оскаром.

Я все ще сумнівалася, що призначити йому відпрацювання було гарною ідеєю.

Прийшовши до кабінету, я прибрала все зайве зі столу, залишивши лише олівець та аркуш паперу. І відчинила вікно, щоб запустити свіже повітря.

Під час обіду хтось прибрав у кабінеті. І тепер, якщо не враховувати погризену парту, не було видно слідів сьогоднішньої витівки учня.

Продзвенів дзвінок, але Оскар не поспішав з'являтися в кабінеті.

Я вже зібралася йти до його батька, як відчинилися двері і в кабінет увійшов невдоволений хлопець.

- Стукати не навчився? - невдоволено я розглянула хлопця, сподіваючись, що він не підготував мені черговий сюрприз. - Підніми руки вгору і сідай за парту.

Хлопець невдоволено зміряв мене поглядом, закинув рюкзак на плече, підняв руки і підійшов до парти.

- Добре, - невпевнено сказала я. - Тепер, поклади рюкзак біля входу, він і його вміст тобі не знадобиться.

- Хіба, я не писатиму самостійну, щоб виправити оцінку? – невдоволено глянув на мене хлопець. – Візьміть до уваги, що я звик писати своїм олівцем.

Він насупився, але, на мій подив, виконав моє прохання.

Мені стало цікаво, що більше на нього вплинуло. Авторитет серед однокласників, який зіпсувався після того, як я покарала оцінками весь клас за його витівку? Чи він не хоче псувати собі атестат?

- А я звикла користуватися ручкою, - знизала я плечима. - Але жодного разу тут такого не бачила?

- Пальцями, чи що? - пирхнув хлопець.

- Тут не знають, що таке кулькова ручка? - брови від подиву поповзли вгору.

Хлопець лише розвів руками і вмостився за першою партою.

- Не той стіл ти вибрав, - я хитро посміхнулася. - Пам'ятаєш, що я казала з приводу твоєї витівки?

- Зараз їх повно, - Оскар відкинувся на стільці і схрестив руки.

– Я змінила правила. Зіпсована парта – твоя. Більш того, у тебе буде не така самостійна робота, як у всіх.

- Що ще надумала?

- Ти хотів сказати: "як мені виправити мою одиницю, пані професорко?".

- А чи не жирно?

- Ні краплі. Повторюй.

- Що мені робити, професорко?

Хлопець сказав це неохоче. Було видно, що він не звик до такого. Але, на мій подив, поводився він добре. Навіть дуже. І це почало лякати.

Раптом він підготував ще витонченішу витівку і зараз, коли я розслаблюся, влаштує мені розправу?

- Відремонтуй парту, - розвела я руками. - Через тебе в мене в кабінеті стоїть якийсь мотлох. Твоє звірятко це влаштувало. Тобі за ним і прибирати.

- Не вийде, - хмикнув Оскар. - Добра її частина в шлунку того пухнастика. Магія безсила тепер, якщо Ви не в курсі.

- Проте, завжди є руки, які можуть полагодити меблі. А ще, поряд ліс. Сходи туди і вирубай потрібні деталі.

– Відвідування лісу заборонено учням без супроводу дорослими, – протараторив учень завчене правило.

- За такий жарт тобі, Оскаре, треба видати оскар, - засміялася я. - Ти зараз серйозно про правила вирішив згадати, яких ніколи не дотримувався? Підіймай свою корму та швидко в ліс за колодами. Інструменти я тобі за цей час підготую. Будемо вчитися лагодити меблі.

- Є правила, яких я дотримуюсь, - уперто сказав хлопчик. – І не ходити до лісу, де мене можуть зжерти, входить до їхнього списку.

- І цього меблеїда ти знайшов у коридорах школи, - хмикнула я. – Жваво виконувати моє завдання. Обломиш пару гілок на початку лісу і повернешся.