Глава 32

Власта повернулася до хатини Феодори, запропонувавши Віктуару, Давиду та Фреї приєднатися до неї, поки бабуся під прикриттям гостить у її батьків. Відьма, звичайно, зовсім не зраділа цій новині, особливо, коли почула про справжню літавицю у своїй хаті. Власта так і не зрозуміла, чого Фрею всі так остерігаються та бояться? Давид взагалі здатність розмовляти втратив, коли побачив жінку, хоч вона декілька раз повторила, що не збирається харчуватися чоловічою енергією. А ще це її неймовірне вміння прибирати душевний біль, яке Власта полюбила з перших секунд, бо зі спогадів та думок той паскудний Тадей так поки й не пішов… Нарешті в її житті з’явився хтось, хто здатний лікувати сердечні рани. Нехай це і містична істота.

Віктуар тільки нещодавно повернувся, бо відвозив сестру додому. Власта обережно запитала в нього про Захара, однак про чоловіка ніхто нічого не чув. Відьма часто думала про колишнього власника пансіону стихій, до того ж колишнього – завдяки їй. Почуття провини огортало Власту, ніби великою мильною бульбашкою. От і омріяний магічний світ, ким вона стала в ньому? Ким? Дівчина ніколи раніше не брехала, не вживала брудних слів, не намагалася маніпулювати, а найголовніше – не вміла ненавидіти. Тепер вона випробувала все. Тільки від цього не полегшало нікому. Радше – навпаки.

А от задум, як виманити мисливця, поступово міцнішав та наповнювався новими ідеями. Щоправда, суперечки між Віктуаром та Фреєю спалахували надто часто, молода відьма постійно переймалася, як би вони нічого ніде не спалили, бо коли про це дізнається Феодора, непереливки буде всім.

Ані Макар, ані мисливець поки не давали про себе знати. Власта насправді хвилювалася за хлопця, що б там хто не говорив, та його власне бажання нашкодити їй, вони так і не підтвердили.

Власта якраз заварювала улюблений чай з лісових рослин, який її навчила робити бабуся. Фрея та Віктуар вкотре сперечалися щодо майбутнього втілення спільного задуму, а Давид мовчки за ними спостерігав, не в змозі навіть слова вставити. Несподівано Фрея теж замовкла та поглянула на вхідні двері. Цієї ж миті вони відчинилися і до хатини увійшов… Тадей.

Добре, що Власта не встигла філіжанки взяти, інакше вони вже б опинилися долі. Її одразу, ніби списом проштрикнули, повернувся знайомий біль з присмаком відчаю.

Чоловік виглядав пригніченим. Вилиці на його обличчі загострилися, лазурит в очах був ледь помітним, а вуста – щільно стиснутими. Він дивився на Власту, зовсім не зважаючи на інших. Відьма навіть не почула, чи привітався він з її тимчасовими сусідами. Вона теж не відводила свого погляду, затамувавши подих.

Першою бентежну тишу порушила Фрея:

- Знаю! – і тицьнула пальцем в бік Тадея, – ти той, хто спалив пансіон, та є винуватцем її страждань. Вгадала? Поганець з найпотужнішими силами, так?

Багнет примружився, проте не відповів, знову поглянувши на Власту:

- Дозволь поговорити з тобою?

Її, ніби крижаною водою облили. Вона хотіла послати його якомога далі, однак побачивши на собі уважні погляди інших, видихнула та стримано відповіла:

- Нам нема, про що говорити. – Дівчина розвернулася і почала витирати стільницю.

- Власто, прошу тебе.

Голос Тадея завдав їй ще більшого болю. Вона заплющувала очі та бачила перед собою залишки пансіону, гнів і розчарування миттєво нагадали про себе, тож хотілося просто кудись втекти.

- Я тобі вже відповіла.

- Власто…

- Як цікаво виходить. – В розмову несподівано втрутилася Фрея. – В цій кімнаті цілком всі закохані, окрім мене, що зрозуміло, та…, як тебе…? – жінка клацала пальцями, наче не могла пригадати ім’я.

- Віктуара.

- Так! Дякую, Давиде.

- Я щось не збагну, в тебе проблеми з моїм іменем? Чи з вихованістю? – Віктуар своєю чергою залишався холодним і непробивним.

- З іменем. Просто воно таке дивне, ніби ти зачіски робиш, а не стихією вогню володієш.

Кулаки у чаклуна напружено стиснулися, він все ж намагався залишатись врівноваженим та малоемоційним, але Фрея колись таки добалакається. Віктуар явно не боявся її настільки, як Давид.

- Власто, нам доведеться поговорити. – Тадей не звертав уваги на палкі вислови розпорядників вогню та продовжував стояти на своєму.

- Йди геть! Ніякої розмови не буде, я тобі минулого разу все сказала!

- Я не все сказав.

- Геть! – Власта різко розвернулася та вдарила долонею по столу. – Я повторюю, пішов звідси!

Тадей підвів голову, в його очах спалахнула знайома блакить:

- Вибач, але не тобі мене виганяти. Ти навчалася у Феодори та поводишся, наче вдома. Я теж тут навчався, Власто, тож маю такі самі права, як і ти.

- Твої права закінчилися тоді, коли ти спалив пансіон, зрозуміло?

Тадей важко зітхнув:

- Я прошу виділити мені всього декілька хвилин, хіба це так багато?

- Навіть те, що я зараз тобі відповідаю, вже багато!

Вилиці Багнета вкотре почали ритмічно стискатися, а погляд палати ще дужче, ніж у літавиці. Він кивнув, неспішно повернувся до дверей та хотів було зробити крок, проте раптово зупинився: