Глава 31

Відьма не могла і не хотіла контролювати свої емоції. Власта переступила поріг та увійшла до розкішного чаклунського будинку без анінайменшого натяку на запрошення. Вона довго не зволікала й вдарила Тадея по іншій щоці. І тільки через те, що чоловік ледь втримався на ногах, збагнула, що він п’яний.

- Ну, звичайно! Вже і відсвяткував своє геройство! Задоволений собою? Яка ж ти сволота, Тадею! – Власта знову стрімко наблизилася та замахнулась втретє, проте позаду чаклуна почувся гнівний крик. Це Катерина спустилася сходами, вона була настільки приголомшена побаченим, що аж затулила рота долонею, та в черговий раз вдарити свого коханого таки не дала.

Однак Власта її майже не помічала. Очі дівчини заполонили сльози, проте вона все одно не зводила пронизливого погляду з чаклуна.

- Щасливий? Ти тепер щасливий, скажи?

Тадей випростався, хоча його помітно хитало. Чоловік провів пальцем по своїй губі, яку Власта ненавмисно розбила, та витер цівку крові, що потекла по вустах. Він чогось задоволено усміхнувся і поглянув на неї:

- Що? За весільним подарунком прийшла? Якщо хвилюєшся, що твій любий Захар залишився без заробітку, то можеш не перейматися, коштів у того мерзотника ще багато, житимеш у достатку.

- Єдиний мерзотник – це ти, Тадею! Ти взагалі не гідний називатися наймогутнішим, ти не гідний того дару, що маєш, ти й своєї пихатої обраниці зовсім не гідний!

- Слухай, нумо пішла звідси! – Катерина швидко наблизилась, напевно бажаючи випхати Власту геть, проте Багнет одразу гаркнув їй у відповідь:

- Катерино! Вгамуйся та йди до себе!

У неї очі злізли на чоло:

- Що? Та як ти смієш? Мені…

- Я сказав – іди до себе! Негайно! – чоловік та гучно крикнув, що й Власта здригнулась, здавалося, навіть стіни в будинку зарухались від його розлюченого голосу.

Катерина декілька раз вдихнула, підбираючи слова, однак, зрештою, розвернулась та пішла. Проте не нагору, вона зупинилась коло сходів, спопеляючи дівчину поглядом. Але Власті й на це було все одно. Зараз вона нічого не боялась і нікого не боялась.

- Знаєш, Тадею, говорять, що від кохання до ненависті – один крок. Вітаю. Цей крок подолано. Я не думала, що можу когось так сильно ненавидіти, як тебе. Хочеш знати, що ти наробив? Хочеш?

- Власто, досить виїдати мені мізки. Йди собі! Хіба вам не треба до весілля готуватися? Сукню вже обрала? – обличчя Багнета осяяла геть дурнувата посмішка, однак, в нетверезого, чи ж вона може інша бути?

Відьма витерла сльози та просто на одному подиху розповіла про їхній з Віктуаром задум, про те, що ніхто заміж не збирався, про Вілену, яка всім брехала, та інформацію щодо мисливця, яку Власта завдяки чаклуну вогняної стихії дізналася.

З кожним промовленим словом обличчя Тадея блідло. Воно поступово перетворювалось на крейду, ще трохи – й ним на підлозі можна буде малювати. Хміль вмить кудись подівся, а на тлі примарної шкіри очі виглядали ще червонішими. Він застиг. Дивився на Власту й зовсім не рухався. Навіть, коли дівчина закінчила говорити, Тадей все одно мовчки стояв на місці, наче його вимкнули.

Власта примружилась:

- Та ти що! Невже почало доходити, що ти накоїв? Сумніваюся. Ти не здатний ані на співчуття, ані на розуміння. Стільки років пансіон навчав молодих відьом та чаклунів, стільки відкрив нових талантів, давав роботу, це ж – родинна справа Захара! Поки не прийшов той, кого він називав своїм другом, і не знищив таку величезну працю… Ти – покидьок, Багнет! Справжній покидьок!

- Він сказав, що ви разом. – Голос Тадея змінився, став тихим і низьким, ніби той довго кричав. – Він сказав, що між вами є зв'язок, а я лише заважаю. – Ці два речення далися йому важко, напевно, аби чаклун не був п’яним, то взагалі нічого б не зміг промовити.

- Ти ще вибачення у неї просити почни! – Катерина не витримала і знову підійшла. – Вона брехала Захару, грала у почуття. Це її провина! Її, а не твоя! – жінка повернулася до Власти, – як ти смієш звинувачувати Тадея, коли сама підло брехала? Те, що сталося, цілком на твоїй совісті. Тож не смій…

- Я, здається, сказав тобі йти нагору! – Багнет злісно зиркнув на Катерину. – Швидко! Не змушуй мене застосовувати магію.

Вона знітилася. Кожна згадка про чари пронизувала її наскрізь, адже самій крити нічим. Жінка розвернулася та хутко пішла геть, лаючись на весь дім та надсилаючи Власті купу брудних слів.

Дівчина лукаво посміхнулася та помотала головою:

- Ти навіть з тією єдиною, яка тебе щиро кохає, поводишся ганебно. Мені прикро й соромно, що я взагалі мала до тебе почуття…

- О, то це саме через почуття ти щоразу мене проганяла? А останню розмову пам’ятаєш? Я – так. Чудово. – Тадей почав неспішними кроками наближатися до неї. – Ти сказала, що терпиш мене тільки заради свого Макара. Ти говорила, що ніколи не будеш зі мною, щоб я не плекав марних надій, попри те, що я хотів усе розповісти Катерині. А потім раптом з’ясовується, що ви з Захаркою – мило воркуєте всі ці дні. Які ж гарні в тебе почуття! Чи ти зараз і мені намагаєшся брехати, Власто, га?

У відьми шкірою промайнула крижана хвиля. Лазурит, що потемнів у очах чоловіка, викликав тремтіння. Він мав рацію. Тадей дійсно мав рацію, звинувачуючи її у брехні та підлості. Якби відьма не погодилася на задум Віктуара, можливо, нічого б і не сталося.