Глава 30

Вони бігли втрьох: Власта, Давид та Віктуар. Бігли, наче з вітром навзаводи. У вухах відьми лунав дзвін, а окрім власного дихання, інших звуків вона і не чула взагалі. Від прогірклого запаху хотілося кашляти, хоча… може дівчина й кашляла, проте через шок, який майже перетворив тіло на кригу, вона зовсім нічого не помічала, тільки обгорілі залишки пансіону.

Власта зупинилась серед натовпу колег і вихованців. Відчуття змінювалися щосекунди, спочатку вона просто застигла, однак потім зрозуміла, що несамовито тремтить. Попіл швидко забруднив її черевики, а від найдрібніших частинок пилу кортіло чхнути, та відьма продовжувала шукати очима, кому, можливо, потрібна допомога, геть не помічаючи, як своєю чергою, дивилися інші на неї…

Від вкрай збентеженого стану її змусив отямитися жіночий плач, хтось чимдуж голосив неподалік, ковтаючи закінчення слів. Власта одразу ж пішла туди, оминаючи відьом та чаклунів, мов дерева колись в лісі. Вона різко пригальмувала, бо побачила Вілену, яка сиділа на землі, закривши долонями обличчя, та невпинно ридала. Віктуар стояв поряд і дивився на сестру шаленим поглядом, Власта вперше бачила його настільки приголомшеним, він аж заціпенів.

- Віктуаре, що це все означає? Мисливець, так? Він мститься? Чи залякує? Той негідник щось заподіяв Вілені?! – Власта хотіла присісти поряд і оглянути дівчину, проте чаклун миттєво схопив її за руку та неспішно помотав головою. В неї мурахи побігли від подібного жесту, Власта нарешті усвідомила, яка загрозлива тиша, окрім, власне, плачу Вілени, панувала навкруги. Вона озирнулася і збагнула, що всі пронизують очима саме її, уважно спостерігають за кожним рухом, впиваються на відстані, наче лазером. Морозно і лячно зробилося від цього, здавалось, ніби дівчина опинилася серед привидів, яким щось від неї було потрібно.

- В чому справа, Віктуаре? Чому ти не дозволяєш оглянути сестру? – її голос підступно тремтів. Пильні погляди інших тиснули, кортіло вже кудись втекти звідси. – Він через мене тут з’явився, так? Він це зробив, бо ми змогли протистояти? Чи… це…, це був Макар? Поки ми шукали його у Феодори, той прийшов та…, – Власта затулила рота руками, бо її уява малювала жахливі кадри того, як Макар спопеляв усе навколо. Блакитні очі наповнилися сльозами, які застигли в них, ніби на холоді опинилися. Дихання швидко скотилося у прірву, а якщо Макар когось убив?!

- Заспокойся, Власто. – Віктуар нарешті відповів їй. – Це не твоя провина. Зрештою, саме я запропонував той задум. А ти винна тільки в тому, що сподобалася двом наймогутнішим. Мисливця тут не було, не переймайся. І Макара теж. – Чоловік перевів погляд на відьму. – Це Багнет спалив пансіон. Кількома помахами рук.

- Що...? – Власта мало не втратила рівновагу. Вона почала зазирати в обличчя тих, хто стояв поряд, і шукати відповідей там. Але краще б дівчина цього не робила, адже скрізь зустрічала осуд… Їй ледь вдавалося дихати, сльози, що довго трималися на одному місці, тепер щосили побігли по щоках, затуляючи зір. Вона не могла в це повірити. Не могла!

- Припини. Ти не маєш відповідати за те, чого не здатна контролювати. Вчинки інших – то вчинки інших. Лють, яка охопила Багнета, ладна позбавити самовладання будь-кого. Я і досі її відчуваю. І я розумію його… Але не треба картати себе через це. Ти не винна в тому, що… моя сестричка вкрай здуріла. Вілено! – Віктуар несподівано звернувся до неї, змушуючи хоч на мить замовкнути. Вона підвела свою голову та знову почала промовляти незрозумілі слова, схожі на вибачення. Виглядала Вілена жахливо. – Вгамуйся і розкажи нормально все. Час вже дорослішати, сестро.

Одна з її подруг начаклувала склянку води та подала дівчині. Вона ту склянку ледве втримала, бо руки невимовно тремтіли. Після декількох ковтків Вілена зрештою опанувала свою істерику.

- Я писала Тадею Багнету…

У Власти від подиву брови хіба не до волосся дістали. Такого вона точно не очікувала почути.

- Я писала Багнету листи. Спочатку анонімні, але він швидко вирахував мене. Якось спіймав та став вимагати пояснень. Тоді я вже все і розповіла. – Вілена повільно перевела очі на Власту. – Розповіла про тебе і Захара. – Останні слова дівчина просто виплюнула, з’їдаючи відьму поглядом. – Так, це я написала про те, що Захар ночує в тебе, адже на власні очі бачила, о котрій він приходив і як пізно повертався. Може мій брат і вважає мене маленькою, проте це неправда. Я чудово розумію, що ви там не магією займалися.

- Вілено, що ти верзеш…, – у Власти забракувало слів, аби договорити.

- Та невже? А те, що ви ці дні хіба не цілуєтеся на людях, не підтверджує того? – Вілена покрутила головою, витерши кілька сльозинок. І де вони в неї тільки й бралися після стількох виплаканих. – Я багато й довго терпіла, та коли він запропонував тобі у садку стати його дівчиною з натяками на спільне майбутнє, я…, я не витримала…

- То це ти була в кущах? Стежила, мов та нишпорка? Ти при своєму розумі взагалі?! – Власта почала зриватися, в ній і кров поступово закипала.

- Якби ти так сильно кохала, як і я, то зрозуміла б! Але тобі це почуття – зовсім незнайоме! Ти лише дуриш Захара. Дуриш!

- Вілено! – Віктуар намагався зберігати рівновагу, проте було добре помітно, що довго він не церемонитиметься. – Далі, будь ласка.

- Далі… Далі я написала Багнету, що Захар освідчився Власті, а вона – погодилась. Той спочатку не повірив, прийшов розлючений та розпитував, кого тільки зустрічав шляхом. А коли почув підтвердження їхнього з Захаром роману, попрямував до нього… Не знаю, про що вони розмовляли, однак, коли Тадей вийшов, я злякалася. Всі ми злякалися. Такої люті я ще ніколи не бачила. Багнет повернувся надвір, став напроти пансіону та за допомогою чарів враз перемістив цілком всіх на вулицю. А тоді махнув руками та…, та нестримною вогняною хвилею за одну мить спопелив наш пансіон…, – на останньому слові дівчина знову почала захлинатися від сліз.