Глава 26

Власта дивилася на нього так, наче ладна застрибнути та просто з’їсти за одну хвилину. В неї тремтіла кожна частинка тіла, а йому хоч би хни.

Побачивши збентежене обличчя дівчини, Тадей спокійно промовив:

- Домовленість, Власто, пам’ятаєш? Мої години розпочалися. – Сказав так, ніби в нього запис був. Чоловік відклав книгу, провів по відьмі чіпким поглядом, а потім підвівся й присів. – Ти ж не думала, що я забуду, правда?

- Тадею, тут Катерина! – дівчина одразу перейшла на шепіт. – Тобі треба негайно йти звідси!

- Катерина? – його погляд враз перемінився, хтиві вогники зникли, а на плечі, немов мішок цегли відвантажили. – То і нехай. Чим вона завадить нам? Ми ж нічого такого не робитимемо, що приверне її увагу. Чи… я помиляюсь? – ні, надовго ті вогники не пішли. Здається, йому взагалі було по цимбалах до всього, що відбувається. Та надто пристрасний настрій чаклуна цього разу зіграв з ним злий жарт, бо Власта вибухнула, наче вулкан, який спав тисячоліттями:

- Який ти паскудний, Тадею! Там, – відьма тицьнула пальцем в бік дверей, – там жінка, яка тебе кохає усім серцем і з якою ти у стосунках. В той час, коли вона потребує твоєї уваги й підтримки, ти лежиш в ліжку іншої. В мене тільки почалося життя в магічному світі, а завдяки тобі всі вважають, що я – коханка. Коханка! Ти хоч уявляєш, як це неприємно? Скажи, тобі аж настільки подобається робити мені боляче? Нехай байдуже на Катерину, але ж за твоїми словами до мене ти відчуваєш сильні почуття. То це таке твоє кохання? З колючками?  

Кожне слово молодої відьми перетворювало Багнета на судину, тільки не з кров’ю, а з кислотою. Його незвичний лазуритовий колір очей вбирав темні фарби. Власта все ж дістала до болісного місця й впевнено натиснула туди. Чоловік і без того себе звинувачував, це правда, просто не видавав своїх емоцій нікому.

Йому невимовно кортіло зараз підвестися, притиснути відьму до себе та затулити їй рота своїми вустами, проте, Тадей бачив, що вона на межі, тому поки тримався, аби й власні не перетинати.

- Чого ти очікуєш від мене, Власто? Говори, чого?

- Що ти даси мені спокій!

- Хіба? – чаклун таки підвівся і стрімко наблизивсь. Він підходив, а Власта відступала, поки не вперлася спиною у двері. Тадей поклав обидві руки на них, їхній жар дівчина миттєво відчула своєю шкірою. – Ти – брешеш. Думаєш, я такий дурний? Не помічаю, як в тебе тремтить тіло, як наливаються пристрасним соком вуста, як дихання пірнає глибше, як крапельки поту збираються в улоговині твоїх грудей та стікають далі…? Все це я чудово бачу, Власто, – він пальцями провів по її щоці, – я вже тобі це казав. Ти ладна говорити, що завгодно, однак, правду від мене приховати не вийде.

Відьму невимовно дратували його впевнені слова, проте в більшості – чоловік мав рацію, контролювати своє тіло, емоції, рухи та розум – було надскладно. Її почуття ставали потужнішими, хоча це й здавалося неможливим.

Власта прибрала його долоню від себе:

- Нехай так, Тадею. Нехай. То мене роль коханки не влаштовує. І ніколи не влаштовуватиме, тож…

- Це єдина перепона?

- Що? – чоловік так несподівано перебив її, що вона трохи розгубилась.

- Це єдине, що заважає тобі бути разом зі мною?

- Я…, до чого воно взагалі? Ти не покинеш Катерини, ми обоє це знаємо, то навіщо раз за разом повертатися до однієї й тієї ж теми?

І тут Тадей відійшов та загадково кивнув, вигляд в нього був настільки рішучий, що у дівчини мурахи шкірою побігли.

- Що ти вже надумав? Що ти вирішив утнути?

- Правда на твоєму боці, Власто. Ти права у всьому. Досить вже таємниць. Я давно втомився і… та ми всі втомилися.

- Тадею, що ти…

- Я все розповім Катерині. Зараз же! – чоловік миттю кинувся до дверей, відьма ледь встигла перегородити йому шлях.

- Ти що, зовсім глузд здоровий втратив?! – Власта схопила його за передпліччя, намагаючись, аби шепіт не перейшов у крик. – Навіть не думай! Що в тебе там за таргани такі в макітрі?!

- А скільки це ще може тривати? Думаєш мені не набридло подібне життя? Одна річ, коли я не мав свого інтересу, так, просто терпів Катерину. Але зовсім інша, коли вона стоїть на шляху до бажаного. Колись то була наша спільна помилка, Катерина через власну підступність постраждала, однак, невже я повинен до скону платити власним щастям? Хіба ми з тобою повинні за це платити? Я так не вважаю.

- Ти – нормальний? Але ж ти за неї відповідаєш! Якщо покинеш її, Катерині доведеться полишити магічний світ.

Тадей скривився, наче полину схопив:

- Знайде собі когось іншого.

- Вона ТЕБЕ кохає, ти при своєму розумі?

- Я її не змушував. В нас ніколи не було великого кохання, як і справжніх серйозних стосунків.

- Що, зовсім нічого серйозного не було? – Власта сенс свого запитання зрозуміла вже після того, як сказала його вголос.

Чоловік невдоволено видихнув і знизав плечима, нічого не відповівши та нахиливши свою голову набік. Але того й не вимагалося, відповідь і так очевидна, погляд Тадея промовляв гучніше за слова.