Глава 25

Шляхом назад до Феодориної хати Власта намагалася переконати Макара не приймати такі рішення похапцем. Зрештою, це може бути небезпечно. Так, Тадей відбирає сили, застосовуючи свій дар, не через ритуали, для яких треба позбавити життя, як то робить паскудний мисливець. Та він сам сказав, що це дійство має різний «ефект». До того ж, аби Макар згодом не пошкодував про своє бажання. А якщо він тепер має цінні здібності? Якщо хлопець, скажімо, здатний рятувати життя чи ще якось допомагати?

Однак згадка про Багнета все зіпсувала. Навіть, якщо у відьми й вийшло б якось повпливати на Макара, тепер вона не уявляла, як все виправити. Брехати йому, що між нею і Тадеєм взагалі нічого нема, Власта не хотіла, хоч і намагалася всіма силами позбутися цих думок. Але й давати марну надію, яка ще болісніше вдарить, вона теж не збиралася.

Макар увійшов до хати, промайнув повз Феодори та, не промовивши ані слова, зачинився в кімнаті, де сьогодні й ночував.

Власта зупинилася коло дверей, якими ляснули перед її носом, хотіла щось сказати, але змовчала, втомлено зітхнувши. Вона поглянула на бабусю та розгублено знизала плечима:

- Піду приготую вечерю. – Дівчина кволо попленталася до кухні.

- Мені треба знати, чому ви обоє мокрі прийшли?

- Ми просто в річці купалися.

- А з Багнетом ви просто на автівці катались?

Власта зупинилася:

- Бабусю, не починай, прошу тебе. З Тадеєм… все зовсім не так..

- А як? – Феодора підійшла до відьми. – Як, скажи на радість? Власто, я ж попереджала, тобі треба триматися від нього якнайдалі. Він не може бути з тобою, зрозумій це! Він зробить тобі боляче. Ти страждати хочеш? Від хвороби, яку спричиняє кохання, ліків не існує. Ані чарівного зілля, ані потужного закляття, ані будь-якої магії світу.

Власта нічого не відповіла, так і стояла мовчки. Та за неї все промовили сльози, що покотилися по ніжних щоках. А що говорити? Що вона тепер, аби зцілити, думає про Тадея? Про чужого чоловіка? Який сором! Бабуся у всьому мала рацію, але дівчина не змогла втримати свої почуття, і звичайна симпатія перетворилася у щось сильне й нестримне.

- Бабусю, чому в тебе не склалося? Ти казала, що була закохана, але у вас не вийшло. Чому? Чому так?

У Феодори одразу напружилося обличчя. Помітно, що їй зовсім не хотілося відповідати на запитання, проте цього разу вона не стала тікати від відповіді:

- Ми були досить юні, аби збагнути, що нам не варто уявляти наше спільне майбутнє. Я зростала в магічній родині, а він – у звичайній. Тим паче я мала особливий дар і повинна була увійти до кола наймогутніших, але мене це все цікавило найменше. Єдине, чого я дійсно безмежно хотіла – це бути з ним. – Феодора задумливо усміхнулася та продовжила, – напевно, не треба тобі розповідати, що почалося, коли я покинула свою реальність і переїхала до нього. Побут, де ти маєш контролювати кожний свій жест, аби ніхто з сусідів нічого не запідозрив; постійне промивання мізків, як моїх родичів, так і його, адже вони вважали мене дивною; робота, яка не приносила задоволення, а тільки нерви псувала, але треба було терпіти, щоб жити; до того ж він навчався в університеті, а моє навчання відбувалося у колі відьом і чаклунів, та ще й геть іншими методами. Я вже знала й розуміла те, що він тільки починав вивчати. У нас і друзів спільних не малося, ні з ким і до кінотеатру було сходити.

Проте я на все заплющувала очі, для мене існував лише він. Я бачила тільки його, коли викликала свій дар. – Бабуся декілька раз кивнула, – так, Власто, спочатку перед віщуванням я уявляла того, кого кохала усім серцем. Але…, – Феодора вмить стала серйозною, – нашого кохання виявилося замало. Мій чоловік не витримав усіх перепон і складнощів. Він пішов від мене. Поїхав у відрядження і просто зник. А мені надіслав лист в один аркуш паперу, де просив вибачення і якогось розуміння, чого й досі втямити не можу. Я відтоді ніколи не бачила його. Ось так.

Власта навіть не одразу усвідомила, що бабуся закінчила розповідь. Вона глитнула, бо горлянку затисло чимось кислим.

- І ти жодного разу не намагалася його знайти?

Жіночка покрутила головою:

- Ні. А навіщо? Я віддала йому всю себе, а він залишив мене саму, зрадив наше кохання, хоча знав, що повертатися до магічного світу мені зовсім не варіант.

- Але ти повернулася.

- Звичайно. А що мені залишалося робити? Серед вас я геть чужа, та, виявилося, що й серед своїх – також. Один вибір, який не збігався з думками інших, перевернув все догори дриґом та віддалив від мого оточення. Замало сказати, що мене ніхто не розумів, плітки й тицяння пальцями – то найлегше, що мені доводилося витерпіти. Глузування, цькування, відверті прояви неповаги, інколи навіть очі відводили, щоб не дивитися в мій бік. Особливо – наймогутніші. О, їхні порцелянові пики хотілося розтрощити! І одного разу я зробила це. Влаштувала добрячу бійку, а потім пішла. Рідні допомогли мені побудувати хату ось тут, в лісі, де ми з тобою, власне, і стоїмо. Я почала займатися тим, що мені подобається. І з часом все владналося. Ті паскуди теж змінили згодом своє ставлення. До речі, це вже помітно було після бійки. А коли усвідомили користь від мого дару, то взагалі ледь не долоні цілували. Та я не хочу мати з ними нічого спільного. Мені добре тут. У своїй хаті. Наодинці. Ну, майже наодинці, враховуючи вихованців, які постійно до мене йдуть.