Глава 23

Власта, не вагаючись, відповіла, бо якщо Феодора мобільним телефоном вирішила скористатися, то це точно щось надважливе.

- Алло, бабусю? З тобою все гаразд? Трапилося щось? – уява дівчини вже малювала моторошні картини, вона аж вуста почала кусати, які добряче набрякли після пристрасних поцілунків.

- Вітаю, люба. Я б не турбувала тебе та, як завжди, надіслала вогняну листівку, але тут треба розповісти. – Голос у Феодори справді був занепокоєним. Вона глибоко зітхнула, перш ніж сказати, в чому річ. – В мене в хатині зараз… твій Макар…

- Що?! – у Власти брови так підстрибнули, що ледь у волоссі не заплутались. – З ним все добре? Він поранений? Йому потрібна допомога?

- Дитинко, не торохти зі швидкістю світла. – Феодора дочекалася, поки її вихованка трохи вгамується. – Допомога йому не потрібна, але з ним точно не все гаразд.

- Тобто як? Як це розуміти? – відьма геть заплуталась, вона зиркнула на Тадея, але той відповів запитальним поглядом, бо й сам не міг збагнути, що Феодора мала на увазі. Він все почув, чи то жіночка так голосно промовляла, чи застосував якісь свої вміння, але на слові «Макар» його обличчя помітно напружилося.

- Люба, гадаю, що телефоном це не поясниш, тут треба, аби ти сама на власні очі побачила. Зможеш приїхати завтра?

Власта приклала долоню до чола:

- Так, звичайно…, але постривай, тобто Макару зараз не загрожує небезпека?

- Зараз точно ні, я дала йому снодійного зілля і він міцно спить.

У молодої відьми серце пришвидшилось, це ж що з ним відбувається, раз Феодорі довелося зілля снодійного дати?

- Я зранку ж приїду, бабусю, обіцяю!

- Гаразд, люба. Чекатиму. Вибач, що налякала, проте самій мені в цьому не розібратися. – Феодора побажала дівчині гарних снів та від’єдналася.

Власта, почуваючись вкрай розгубленою, сіла на край ліжка. На думку спадало тільки те, що мисливець, аби дістатися до неї, щось заподіяв Макару. І від цього шкіра бралася сиротами.

До відьми підійшов Тадей і присів поряд.

- Ти все чув, правда?

- Так.

- Припущення є? – вона дивилася кудись в підлогу, а зовсім не на чоловіка.

- Власто, там може бути все, що завгодно.

- Я не переживу, якщо з Макаром щось станеться через мене.

- Ти ще не знаєш, в чому справа, а вже себе звинувачуєш. Облиш. – Тадей хотів її обійняти, проте дівчина миттєво відсунулася.

- Не треба. Йди, будь ласка.

- Чого раптом?

- Бо все це – неправильно! – відьма нарешті поглянула йому в очі. – Ти не маєш бути тут!

- Я там, де хочу, Власто. І заборонити мені ти цього не можеш. – Голос чаклуна зробився сталевим, холодним і навіть небезпечним. М’язи на його грудях декілька раз смикнулися, видаючи напруження.

- Мені зранку треба навідатися до Феодори, ти ж чув!

- Звісно. От я тебе і відвезу.

Власті вдарити закортіло, чи не вперше в житті.

- Ти що, не розумієш, в яке положення мене ставиш?

Тадей пустив очі під чоло:

- Якщо тобі так важливо, аби нас ніхто не бачив, гаразд, я переміщуся за периметр пансіону, згода?

- Тобто ти… хочеш заночувати тут?

- Атож.

- Навіть не мрій, Тадею! Йди звідси!

Проте вуста чоловіка розійшлися в усмішці:

- Коли ти сердишся, так мила стаєш. – Він хотів прибрати волосся, що впало на її обличчя, але Власта відвернулася.

- Тадею, прошу, іди.

Чаклун невдоволено зітхнув. А потім встав, підійшов до крісла та вмостився в ньому, хоча воно точно не підходило під його зріст.

- Ти принаймні раз виконаєш моє прохання? Чому я маю головою об стіни битися, аби ти поступився?

- Неправда. Я поступався тобі. А тепер твоя черга. – Він відкинув голову на спинку крісла та заплющився.

- Щось я такого не пам’ятаю! Ще раз повторюю…

- Власто, ти заважаєш мені спати. – Чоловік це з такою претензією промовив, ніби вона дійсно відпочивати йому не давала. От нахабисько чаклунське! Проте, що їй залишалося робити? Як вигнати його зі своєї кімнати дівчина гадки не мала, а ще втома брала гору, перед очима все вже ледь не пливло. Відьма зітхнула, покрутила головою та залізла під ковдру, сподіваючись, що сон таки прийде до неї, бо ночівлі з Багнетом і в уяві її не виникало.

Дівчина відвернулася, хотіла світло вимкнути, але Тадей клацнув пальцями й воно миттєво згасло. Кімната занурилася в темряву. І майже цілковиту тишу. Чутні були тільки вуличні звуки, але недовго. Чаклун почав вовтузитися, він десь шкрібся чи то копирсався, невдоволено зітхав. Потім вгамовувався і знову починав активно рухатися, змушуючи крісло скрипіти. Йому геть незручно було, це зрозуміло. І, зрештою, Власта не витримала та підхопилася:

- Гаразд! Годі вже! Можеш лягти в ліжко. Але попереджаю, до мене – навіть не наближайся. І зранку ти одразу підеш. – Вона завела вказівний палець в повітря, хоча сама не второпала, побачив він його чи ні. Відьма ледь речення закінчити встигла, як чоловік за мить опинився поряд. Власті здалося, що вона побачила задоволену усмішку на його гарній мармизі, що тільки дужче роздратувало.