Глава 20

Вона за частку секунди підскочила, відчинила вікно та поглянула на землю. Власта й дихати на мить перестала, навіть не помічаючи цього сама, відьма шаленими очима дивилася на Захара, боячись уявляти, що може зараз побачити…

На щастя, чоловік майстерно володів магіями стихій, на відстані кількох метрів від трави він за допомогою повітря запобіг своєму падінню, здавалося, ніби чаклун просто зістрибнув з чогось.

Навкруги всі притихли, вдивляючись в Захара, на обличчях свідків цієї події, а ними були майже всі, панувало цілковите приголомшення. Аж ось вхідні двері несподівано відчинилися, з них вийшов Тадей та стрімко попрямував геть, зовсім не озираючись. Що з ним відбувалося видно не було, однак за тим, якими поглядами його проводжали, Власта зрозуміла, що нічого гарного він не випромінював.

Дівчина миттєво побігла на вулицю, ще так швидко сходами їй спускатись ніколи не доводилося. Наблизившись до Захара, вона одразу вкрила його купою запитань:

- Як ти? Що з тобою? Тобі потрібна допомога? Нумо я тебе огляну! – Власта тремтіла, не знаючи, як підступитися до чоловіка, всередині все кричало, що це через неї Тадей викинув Захара з вікна! З вікна! Відьма підвела голову і побачила, що вони в його кабінеті дійсно були розбиті вщент.

- Все гаразд, зі мною все добре. – Чаклун говорив досить переконливо, але Власта, наче й не чула його.

- Яке добре?! Тебе з вікна викинули…, – її очі уважно нишпорили по ньому, намагаючись знайти поранення чи навіть найменший синець. Вона відчувала страшенну провину на собі, її в жар від цих думок кидало. А якби Тадей щось значно гірше утнув? Що тоді? Гальм у нього немає жодних взагалі!

- Так, – Захар обхопив її за плечі, – я тебе прошу, вгамуйся. Я цілком серйозно кажу, що зі мною нічого поганого не сталося. – А потім поглянув на всіх інших. – Повертайтеся до своїх занять, мій друг просто любить так пожартувати, не треба на це звертати уваги. Продовжуйте займатися тим, чим займалися. Будь ласка!

Хтось перешіптувався, хтось примружувався, хтось збентежено дивився далі в їхній бік.

Захар осмикнув свого зеленого піджака та, зітхнувши, ще раз до всіх звернувся:

- Друзі, справді, все гаразд. Не зациклюйтесь на цьому. Я наполягаю.

Після досить твердого останнього слова всі нарешті почали помалу повертатися до своїх справ. Захар невдоволено покрутив головою, помітно, що він намагався ретельно приховати свій справжній настрій:

- От вже ж мені, цей Багнет! У нас і без того пліткарів купа, а завдяки йому ще тепер і це обговорюватимуть вічно.

- Але тут і твоя провина є. Нащо навигадував, ніби ти…, – Власта запнулася, їй ніяково було говорити на тему того, що він начебто відвідує її ночами. Який маразм! Вона гнівалася на нього за це. Невимовно гнівалася! Що тепер про неї можуть подумати?! Але потім дівчина побачила, як цівка крові несподівано потекла з-за його вуха, промайнула шиєю та ляпнула на світлу сорочку, розростаючись на тканині у червону пляму. – Тобі таки потрібне зцілення. – Власта хотіла притулити долоню, але чоловік перехопив її у повітрі та обережно стиснув у своїй дужій руці:

- Краще не зараз, минулої вистави й так всім вистачило. Ходімо до мого кабінету, здається, нам варто поговорити.

Відьма зиркнула на свій зап’ясток, який пальцями гладив Захар, потихеньку висмикнула руку та кивнула, першою вирушаючи до пансіону.

 Тепер в кабінеті Захара панував вітер, папери зі стола порозліталися, а на підлозі лежали друзки розбитого скла. Чоловік побачив збентежений погляд Власти та поквапився трохи пом’якшити напруження:

- Тадей манерами чи терплячістю ніколи не вирізнявся, якщо йому щось не до вподоби, одразу сили застосовує. Конструктивна розмова – то зовсім не про нього. Так завжди було.

Відьма нічого не промовила, вона швидко розвернулася, підійшла до Захара та приклала долоню до його рани за вухом. Чоловік дивився на неї зосереджено, хоча куточки очей примружились, ніби він мило усміхався зараз. Як тільки Власта закінчила та на крок віддалилась, Захар доторкнувся до місця, де секунду тому була рана, і, як завжди, розійшовся у подяці.

- Напевно, склом порізався. Вкотре дякую, Власто. Щоб я без тебе робив? – блиск в його очах стрімко спалахнув. –  Так, запропонувати тобі роботу в пансіоні однозначно – було найкращим моїм рішенням за останній час. – А от тепер він усміхався. Щиро і променисто. – Знаю, що вже це говорив, та…

- Навіщо ти провокуєш Тадея?

Вираз обличчя у чаклуна вмить змінився.

- Що я роблю? – питання Власти змусило його насупитися. Не це він сподівався почути.

- Захаре, нащо ти йому наговорив, начебто приходиш до мене вночі? Я не очікувала, що ти здатний так брехати. І для чого? Для чого ти навмисно гніваєш цими брехнями Тадея?

У чоловіка вигнулася одна брова:

- Я щось не збагну, ти звинувачуєш мене? Серйозно, Власто? – він сховав руки в кишені своїх штанів та поглянув досить суворо, – я нічого подібного Багнету не говорив, мені абсолютно байдуже, який в нього настрій та що він там відчуває. В мене купа інших справ, аби ще на Тадея витрачати час. – Захар жбурляв ці слова, наче сніжки, якими хотів потрапити у дівчину. – І перш ніж звинувачувати мене у брехні, Власто, краще поміркуй, який в тому може бути сенс. Чи на твою думку, я зрадів, що у всіх на очах з вікна вилетів?