Глава 1

Це був неймовірний ранок. Неймовірний! Дерева поступово починали прокидатися від сну, листочки на них тихенько шурхотіли, вітаючи один одного з початком нового дня. Небо світлішало на очах, вже невдовзі на ньому з’являться перші промінчики сонця та лагідно гладитимуть землю. Пташки співали таких гарних пісень, що серце завмирало..., хіба може на світі щось так пестити слух, як ці витончені, чисті, ідеальні звуки?

Власта сиділа на пагорбі та з захватом спостерігала, як все оживає, починає рухатися, як готується до прийдешнього дня. Її довге русяве волосся торкалося травички, тому його кінчики були вже мокрими від роси. Дівчина поставила руки на коліна і сперлася на них головою, замріяно дивлячись вперед. Довгий темний плащ, що й так діставав їй майже до п’яток, зараз взагалі сховав ноги, тому прохолоди Власта не відчувала, хоча вона обожнювала світанкову свіжість.

Ось вже й лугові мавки вискочили надвір, аби назбирати ранкової роси та побавитися у високих заростях. Дівчина б залюбки до них приєдналася, але ліс позаду неї незабаром зовсім прокинеться і треба буде повертатися додому.

Власта, заплющуючи очі, з насолодою вдихнула цілюще повітря. Скоро сонечко знову цілуватиме її у веснянки, лоскочучи своїм теплом. Аж несподівано дівчина відчула, як в долонях трохи запульсувало, ніби легенький струм, що виникає, коли вона розчісує волосся, а потім торкається вовни. Власта одразу розплющилася і побачила, як шкіра на руках зробилася червоною. Однак колір змінювався, наче хвилями перетікав: то яскравішав, то ставав майже зовсім світлим.

- Так! – дівчина радісно усміхнулася. – Так! Палай! Палай, рідненький! – Власта миттєво підхопилася. Вона хотіла було швидко побігти додому, але зупинилася. Ще ж зарано, бабуся, напевно, сваритиметься. Не можна приходити раніше..., але ж він показався..., знову! Їй так кортіло розповісти скоріше про це своїй бабусі. Ну, не зовсім своїй, але вона вже звикла так її називати. Однак дівчина має слухатися та дотримуватися правил. Це – чи не найголовніше. Проте як же хочеться, аби бабуня побачила все на власні очі, не зі слів Власти, а от так, прямісінько зараз! Дівчина смикнулася, а потім..., а потім видихнула, махнула рукою та чимскоріше поквапилася додому. Вона з такою швидкістю та віртуозним вмінням оминала лісові дерева, що їй би й вітер позаздрив. За п'ятнадцять хвилин дівчина забігла до хати, поспіхом розстібаючи свій плащ та шалено дихаючи.

- Бабуню, дивись, він знову..., – але миттєво й схаменулася. В коридорі сидів якийсь незнайомий чоловік і щось занотовував у записнику. Він граційно підвів голову та поглянув на Власту. Його темно-лазуритові очі нагадували нічне небо, а довгі чорні вії – тіні від високих дерев, що з’являються в лісі, коли повня. Чоловік мав досить гострі риси обличчя, окреслений контур та виразні, ніби намальовані вилиці. Нижня губа була помітно пухкішою за верхню, але це, наче родзинка в його зовнішності. Волосся кольору коричневого бурштину ідеально пасували до трохи блідої шкіри, та це ще тільки більше надавало йому виразності. Очі Власти опустилися нижче, незнайомець і одягнений був незвично..., якось вишукано: чорний довгий жакет, чорні штани, чорна сорочка та навіть туфлі – чорні, але у всій цій чорноті відчувалися смак та елегантність. Дівчина обожнювала чорний колір, але навряд вона бачила когось, кому б він так пасував, як цьому загадковому чоловіку.

Власта легенько прихопила свою губу та різко повернулася до очей незнайомця. Він не відводив їх від неї, пильно та наполегливо вдивляючись. Між ними панувала тиша. Дивна тиша. Хитра. Дівчина так і застигла, тримаючись за свій плащ, який вона хотіла зняти, але так і не зняла. Треба було б привітатися, але Власта чомусь мовчала. Річ у тім, що вона ще ні з ким не перетиналася, хто приходив до бабусі в такі особливі ночі, та їй і заборонено було. Принаймні, до Великого свята. І якщо це хтось з тих відвідувачів, то дівчина отримає на горіхи, що зарано повернулася додому. Вона вже розмірковувала, що говоритиме та, яке, можливо, на неї покарання чекатиме, але несподівано пролунав тихий смачний голос. Так, смачний, бо його справді хотілося скуштувати, немов солодощі.

- Хто ти? – незнайомець трохи нахилив голову набік. В темно-лазуритових очах спалахнули вогники, а вуста трохи розтяглися, ніби натякаючи на усмішку.

- Власта. – Тихо і дещо невпевнено відповіла дівчина.

- Ти запізнилася, Власто. Феодора приймає сьогодні вже останнього.

Дівчина усміхнулася та нарешті скинула свій плащ:

- О, я не відвідувачка зовсім. Я тут живу. – Власта підійшла до шафи та повісила туди одежину. Незнайомець уважно спостерігав за кожним її рухом, наче картину збирається писати, тому хоче все запам’ятати, аби нічого потім не забути. Дівчина помітила, як його погляд від п’яток поступово підіймався до її голови. Стало трохи ніяково. В голові одразу спалахнуло питання: чого це він так її розглядає? Добре, що на Власті довга сукня, хоча таке враження складалося, наче він і крізь неї бачить. Чогось дівчині від того погляду захотілося пити.

- Гм..., Феодора ніколи не говорила, що в неї є онука.

- А я і не її онука. Вихованка. Бабуся Феодора навчає мене відьомського мистецтва.

Незнайомець нахилив голову в інший бік:

- Відьомського мистецтва? – здивовано перепитав він. Наче Власта щось таке незвичне промовила!

- Хто ти? – дівчина стала напроти та склала руки одна на одну.

Брова чоловіка миттю злетіла: