Бережи голову

На одній з моїх колишніх робіт, у дворівневому офісі, на другому поверсі була кімната відпочинку. Обстановка і предмети, як у більшості офісів: буфет, столики, стільчики, чайник, кулер, чашки, ложки, чай, кава, цукор, печиво — ну все як у людей. Ось тільки піднятися туди, на другий поверх, можна було крутими гвинтовими сходами, сходинки яких дуже круто і високо підносилися одна над одною.

Перші рази, коли піднімаєшся цими сходами, весь час дивишся під ноги, щоб не спіткнутися. Дизайнери дуже незручно спроєктували — економили місце. Це ще не все: коли ти туди піднімався, наближаючись до стелі першого поверху і виходив на рівень підлоги другого поверху, в цьому місці над головою нависала несуча балка. І якщо ти зростом вище, приблизно 165–170 сантиметрів, — у мене зріст 177, — то, оскільки потрібно було дивитися під ноги, ти неодмінно вдарявся головою об цю балку. І так спочатку разів п’ять, поки нахил голови в потрібному місці не відпрацюється до автоматизму.

Місцеві гумористи роздрукували на аркуші великим шрифтом і наклеїли на балці напис «Місце для удару головою».

Одного разу до нас приїхав якийсь великий начальник, і йому стало цікаво, що там у нас нагорі. Зазвичай начальство туди не водили. Але цей був такий енергійний, спритний, заглядав у всі діри, ходив швидко, всі рухи такі часті, різкі — типовий такий гіперхолерик.

Наш директор всюди супроводжував цього начальника, він теж прудкий такий був, збіг сходами першим, він у нас зростом не більше 160 см був, а начальник попався високий. Він теж швидко і впевнено збігав сходами, дивлячись собі під ноги. І ось як він не гепнеться головою, — я спостерігав цю картину, — так і покотився сторчма сходами вниз. Після цього сходи швидко, протягом чотирьох днів, перебудували, а мороки там було немало. Балка ж була несуча.

— До чого це я? Оскільки плинність кадрів була досить висока, то «новеньких», які розбивали собі голови, було предостатньо. Так ось, десятки, а може й сотні людей розбивали собі голови об цю балку, поки об неї не гепнулася одна, «більш цінніша голова».

Такі моменти спостерігаються досить часто. Люди будуть ходити, битися головою, нагинатися, але міняти нічого не будуть, поки якась «шишка» не наб'є собі шишку.

Якби ми всі наполягли, навіть один співробітник: думаю, наш директор все-таки виділив би гроші й найняв будівельників для перебудови сходів. Тим паче що соціальне обурення з цього приводу всередині колективу вже відчувалося, як статична напруга в повітрі перед грозою.

Я навів цей приклад з балкою «місце для удару головою», щоб використовувати її як приклад у повсякденності і як алегорію, метафору для життя в цілому. Якщо ми зможемо розширити своє бачення, зняти, як то кажуть, «шори з очей», то побачимо дуже багато різних «балок» у своєму особистому житті. Набагато легше ми помічаємо такі балки в житті інших людей, у суспільстві, у законах і правилах, за якими живуть люди. Бо зі сторони завжди видно краще. Я думаю: ви зрозуміли, про що я кажу.

Чому люди найчастіше такі пасивні, не намагаються щось змінити?

Це особливо помітно у людей, що виросли на так званих пострадянських територіях. Я сам почав помічати такі моменти тільки після того, як трохи пожив у країнах Західної Європи. Що цікаво, не тільки я це помічав, мої друзі-іноземці теж помічали подібне в нашому менталітеті. Я не хочу сказати, що тільки у нас (під словом «нас» я маю на увазі весь пострадянський простір) спостерігаються якісь незрозумілі, часом абсурдні умовності, атавізми, пережитки минулого, або химерні правила, застарілі інструкції, непотрібні, безглузді закони тощо... Там, у них — «у них» це в їхній «загниваючій» Європі — теж є подібні непорозуміння, але не в такому безвихідному, безнадійному вигляді.

Після таких спостережень у мене виникло запитання: чому людям так важко щось змінювати у своєму житті, а ще складніше змінювати в житті суспільства, на всіх його рівнях: сім'ї, роботи, міста, країни, світу?

Навіть поставити собі питання: «Чому я повинен виконувати якісь незрозумілі, безглузді, абсурдні, незрозуміло ким і для чого придумані правила?» мало хто здатний. Чим викликаний такий жорсткий конформізм?

І, знаєте? — Я знайшов для себе відповідь. Одна з причин — система освіти.

У кого в школі був такий випадок: вам задали додому щось вивчити з якогось із предметів. Ви цілий вечір його вчили: не пішли грати у двір з друзями, не дивилися улюблені серіали, не грали в нові комп'ютерні ігри. І ось ви наступного дня впевнені в собі, з гарним настроєм приходите на урок…

Учителька дивиться в журнал, кого б запитати, поглядаючи поверх окулярів на клас, запитує: ну, хто готовий відповідати? Ви впевнено так, високо піднімаєте руку, всім своїм виглядом благаєте вас викликати до дошки, — «Я ж готувався!». А вас і не збираються запитувати. Запитують когось іншого.

Ну, зрозуміло, наступного разу, коли вам задали домашнє завдання, ви його і не збиралися виконувати. Навіщо виконувати, якщо вас не запитають? Ви абсолютно справедливо образилися на вчителя.

Що ж відбувається наступного дня на уроці з цього предмета. Звісно ж, саме вас і викликають до дошки відповідати, з усіма наслідками, що випливають, — сідай, двійка! Після кількох ось таких морально-психологічних екзекуцій бажання вчитися різко “збільшується”? — Чи ні?

Навіщо ж учителі так чинили з нами і продовжують так чинити з нашими дітьми?

Річ у тім, що кожна дитина з раннього віку — геній, без перебільшення. А до кожного генія потрібен дуже чуйний індивідуальний підхід. Учитель для кожного не має ні сил, ні часу, ні бажання так викладатися. Та вчитель і не знає, що робити з геніями. Все, що йому потрібно, щоб діти тихо відсиділи свої 45 хвилин уроку і не «робили йому головного болю».

Навчання генія — це важка, малооплачувана праця, яка вимагає геніальності й від самого вчителя. Якщо такі є в школі, то це фанати, беззавітно віддані своїй справі. Дітям, які потрапили до таких учителів, безмірно пощастило в житті, ось тільки таких одиниці — пишаюся знайомством з деякими з них.