Розділ 44

Слава

Тато. Смакую це слово і не можу повірити. У мене народились діти, та ще й двоє хлопців. Можливо мене і не було поруч, коли Аліна виношувала їх,  та я пропустив їх  народження, але я ніколи більше не пропущу жодної хвилини їхнього життя, тому я не можу поїхати додому не побачивши своїх синів. Попри пізню годину ми з Андрієм їдемо до пологового, сподіваючись, хоч мигцем побачити дітей. 

- В'ячеславе Олександровичу, ви вже повернулись? - зустрічає нас у відділенні Галина, нічна медсестра, та я лише киваю їй. Вона трохи розгубилась побачивши поруч зі мною Андрія, але все ж таки зробила правильний висновок визначивши хто з нас хто.  - Вас до когось викликали? - запитує, хоча я ніколи не приїздив так пізно.

- Ні, Галино, не викликали. Я приїхав побачити своїх синів, - вона дивиться на мене ошелешено. - Близнюки, привезли вчора ввечері, матір Аліна Мушка.

Її рот відкривається від здивування і вона кидає погляд вздовж коридору, який веде прямісінько туди, куди мені треба потрапити.

- Я не знала, що у вас є діти, - каже вибачаючись, наче це знання щось змінить.

- Нічого страшного, - відповідаю, а у голові крутиться "Я і сам до сьогодні не знав, що вони у мене є". - Я можу їх побачити? Лише мигцем. 

Дівчина оглядається, стягує з вішака халати й простягає нам.

- П'ять хвилин, бо інакше Андріївна випише прочуханки нам обом, - заграючи зиркає на Андрія. - А точніше трьом.

- Дякую, Галинко, - одягаю халат і ми слідуємо за нею коридором.

Як і в дитячому відділенні, тут велике вікно, вздовж якого стоять кувези з малюками. Ми залишаємось біля вікна, в той час, як вона заходить в середину і перевіряє імена. Знайшовши моїх хлопців, радісно посміхається і вказує на прозорі бокси. 

З такої відстані та ракурсу не багато що видно, але я ще встигну роздивитись кожну складочку та розцілувати кожен міліметр аби тільки скоріше вони набралися сил.

- Такі малі, - каже Андрій. - Коли їх перевозили, я навіть не встиг подивитись на них.

- Маленькі, але більше ніж більшість малюків народжених в строк. І це добре. 

- Не забудь купити їм суміш, - каже, не відриваючи погляд від вікна.

- Багато чого ще треба купити хлопцям, тож завтра буде ще один довгий день.

- Я наполіг, щоб Аліна купила все завчасно, тому крім суміші більше нічого не потрібно.

- Під все ти маєш на увазі одяг чи меблі?

- У кожного з нас, тобто у мене, дівчат та Аліни, було по списку всього необхідного для хлопців і купили ми все, що було написано, і одяг, і меблі, і візочок, і іграшки. Сподіваюсь, що нічого не пропустили.

- Дякую, - кажу братові.

Попри вдячність братові за турботу, в середині сумно від того, що мене позбавили навіть такого дріб'язку, як купівля речей для синів. 

- Поки Олег на волі, Аліна та хлопці не будуть у безпеці, - кажу те, що не дає мені спокою з моменту нашої розмови. - Ти написав на нього заяву про напад, чи мені треба завтра поїхати в поліцію?

- Я все розказав Антону, він розбереться з цим.

- Але ж Антон не слідчий, і він не притягне його до відповідальності.

- Не слідчий, - уточнює Андрій. - Але відповідальності Олежику не уникнути. І цей варіант надійніший за поліцію.

Я не сперечаюсь, бо якщо Антон може вирішити проблему з цим покидьком раз і назавжди, то мене це влаштовує.

Прощаюсь з синами, а на виході прошу Галину показати їх історії. Дівчина, мнеться побоюючись старшої, але все ж таки погоджується, за що я їй дуже вдячний, бо одна справа почути переказ, а зовсім інша самому все прочитати перед зустріччю з лікарем. 

Вирішую не їхати додому, аби не будити батьків, своїм пізнім приїздом, тому одразу з пологового їдемо до Андрія. Брат відчиняє двері квартири й заходить в середину, а я переступаю поріг і зупиняюсь. 

Бліда пляма на підлозі притягує погляд. Це кров, точніше кровава пляма, яку намагались витерти, але вона все одно залишилась і нагадує про те що сталось, як і побиті двері, що лежать на підлозі. Від побаченого кулаки стискаються мимоволі. Бідна моя дівчинка.

- Я намагалась витерти, але кров просочилась крізь щілини, - каже Даша, коли з'являється в коридорі.

- Дякую, але не варто було. Завтра перестелять ламінат, - каже Андрій і цілує дівчину. - Кімната Аліни там, - тицяє у напрямку другої спальні. - Ти як хочеш, а ми спати, - бере Дашу за руку і йде.

Я заходив до цієї кімнати тисячу разів, але зараз бачу її наче вперше. 

Біля вікна, там де раніше був письмовий стіл, зараз стоїть ліжко, в свою чергу її колишнє місце займає комод з пеленатором, та два дитячі ліжечка. Вони зібрані, але не застелені, матраци затягнуті плівкою, а поверх них, лежать, все ще запаковані, ковдри із зображенням слоненят та постіль.

Сідаю на ліжко і даю собі трохи часу аби перевести дух. Нарешті можна не прикидатись і зняти з себе цю маску спокою, яка наче кислота обпікає обличчя. Хочеться рвати і метати при згадці того, що пережила Аліна, хочеться розірвати Олега на шматки за те, що він зробив з нею, але це безсилля вбиває мене самого, бо мене не було поруч коли я міг бодай щось змінити.

Та ще й Аліна зі своїми секретами. Коли я дізнався про народження дітей, то першою думкою було, що вони не мої, а інакше навіщо приховувати від мене цю новину. Вона знала, що я хотів дітей і ніколи б не відмовився від них, навіть якби ми й не стали парою.

Намагаюсь пригадати наше спілкування по відеозв’язку і зрозуміти, як я взагалі міг не те що не побачити, а навіть не запідозрити зміни в ній. Так, можливо, вона трохи і набрала вагу, та це її аж ніяк не псувало, а щодо іншого, то, мабуть, я був не такий вже і уважний.

Я й досі злий через те, що вона приховала від мене вагітність, через те що я пропустив всі ті чарівні миті очікування, перше знайомство з малюками на УЗД, перший поштовх. Все це не можна повернути назад, все це втрачено назавжди.