Розділ 42

Два місяці потому…

Дістаю останні речі з шафи, кладу до валізи й зачиняю її. Із сумом озираюсь навкруги, оглядаючи кімнату з якої почалось моє нове життя. Життя в якому я полюбила себе, отримала чудову роботу, знайшла найкращих друзів і стала частиною великої дружньої родини, а головне, я - кохана і кохаю. Ну а ще найголовніше, це наші зі Славою малюки, що зовсім скоро з'являться на цей світ, щоб радувати нас та доводити до сказу одночасно. Я не володарка рожевих окулярів і чудово розумію, що крім мого кирпатого носа та блакитних очей Слави їм також дістанеться і трохи від наших норовливих характерів. 

Моя оренда закінчилась ще в минулому місяці, та я мала змогу пожити трохи довше у своїй маленькій кімнаті, до якої вже звикла. Зараз, коли на роботі офіційно відправили у декретну відпустку, відпала необхідність кожного дня ходити до готелю, а отже і проживання поблизу тепер не є для мене ключовим. Як би я не прагнула самостійності, але Андрій правий, залишатися самій у моєму стані не варто. До планової дати пологів ще місяць та й Слава має скоро приїхати, але страхи Андрія почали передаватися і мені. Тепер я боюсь, що не зрозумію коли у мене почнуться перейми й боюсь почати народжувати завчасно десь в дорозі. Моя лікарка не розділяє моєї стурбованості, і запевнила, що я ніяк не зможу пропустити перейми, і тим паче не пропущу власні пологи. Чим налякала мене ще більше за Андрія.

- Ну нарешті, - каже Андрій і підводиться з місця. - Скільки в тебе тих речей? Я думав, що ми минулого разу все забрали.

- У тебе є останній шанс передумати, - попереджаю друга. - Коли  ця валіза перетне поріг твоєї квартири, ти мене вже не виженеш.

- І чому це я маю тебе виганяти, після того, як ледве вмовив переїхати, - забирає з моїх рук речі.  

- Зараз тобою керує бажання їсти на сніданок млинці та вафлі, але ти ще не здогадуєшся, як воно, жити з вагітною у якої гормони лізуть через край.

-У квартирі Слави ти відмовилась жити, а в інше місце я тебе не відпущу, тому це в тебе немає іншого вибору, як терпіти мене поки він не повернеться. Тож, кроком руш, нам ще вечерю готувати. 

Сльози підступають, коли бачу, що у Марічки очі теж на мокрому місці. Підходжу й обіймаю її, а у відповідь отримую такі ж самі міцні обійми. Може ми і не стали найкращими подругами, поки мешкали разом, але і чужими один одному ми вже ніколи не будемо. 

- Заходь у гості, - крізь сльози каже дівчина.

- Дякую за запрошення та думаю, що в тебе попереду більш цікаві справи, - підморгую й кидаю погляд на коробки з речами, що стоять одна на одній біля вхідних дверей. 

Марічка червоніє і посміхається у відповідь після згадки про переїзд до неї хлопця. Вони навчались разом, та судячи з розповідей Руслана дівчина ніяк не піддавалась його чарам, бо першочерговим вважала отримання диплома та пошук роботи. І ось зараз, коли така омріяна освіта дала свої плоди у вигляді інтернатури у хорошій клініці, Марічка нарешті розтанула і не просто погодилась на стосунки, а одразу видала ключі своєму новому бойфренду, через що в останнього трохи не поїхав дах від щастя.

По дорозі заїжджаємо до магазину й Андрій закидає до кошика все підряд, наче в нього не вагітна жінка буде жити, а голодний динозавр. Я лише йду слідом та набираю в руки солодощі аби вночі заїсти сум.

Від сьогодні я буду мешкати разом з Андрієм, в очікуванні на Славу та наших малюків. Те, що він і досі не знає, що скоро стане батьком висить на мені страшним тягарем. І це лише моя вина. Я знаю. Але думка, що він зміг втілити в життя свої мрії, проявити свій талант та майстерність заспокоює мене.

Останні два місяці я більше не веду зворотний відлік днів до його повернення додому, щоб не наврочити, і щоб нічого знову не завадило йому повернутись до мене. Після того, як він розповів мені про можливість приєднатись до команди якогось крутого лікаря, що означало подовження його відрядження, я плакала кілька днів. Від мого настрою Андрія починало тіпати і він боявся залишити мене саму. А після погроз, що він подзвонить Славі і все йому розповість, і тоді той точно примчить додому аби заспокоїти мене, я таки заспокоїлась. Як змогла.

Його реакція на те, що я вісім місяців приховую від нього вагітність може бути непередбачувана. Я втішаю себе тим, що він зрозуміє, можливо не одразу та все одно має зрозуміти мої наміри. Але навіть попри всі мої налаштування на позитивний лад це найближче майбутнє лякає не лише мене, а і мій тиск, який скаче як навіжений, доводячи мене до непритомного стану. 

Починаю розкладати речі на поличках і обживатись у своїй новій кімнаті. Місця в кімнаті не так вже і багато залишилось, через те, що Андрій вирішив зібрати ліжечка та комод мотивуючи це тим, щоб перевірити чи всі частини на місці. Добре хоч візочок не дістали з коробки, бо тобі взагалі б пройти не було де. Коли доведеться перевозити речі до Слави, якщо він не відмовиться від мене через мою брехню, то без вантажівки нам точно не обійтись.

Катя з Сонею минулого разу попрали та попрасували речі для малих, зібрали мені сумку в пологовий, згідно зі списком, який надибали в інтернеті, тож справ, окрім як виносити мозок Андрію, в мене немає. Та й цей пункт більше для профілактики.

Виходжу з кімнати, щоб приєднатись до Андрія на кухні і допомогти в приготуванні вечері, але у нього все під контролем і без мене.

- Не дуже схоже на здорове харчування, про яке ти мені постійно нагадуєш, - кажу жартома, коли бачу як в каструлі киплять вареники.

- Іноді можна, тим паче що там пацани, - киває на мій живіт. - Не одне ж листя їм їсти.

- Не маю нічого проти вареників зі сметанкою, - хитро посміхаюсь.

- Трясця! Сметану забув купити, - каже незадоволено. - Діставай вареники, а я погнав за сметаною. 

- Та не треба нікуди їхати, поїмо і без неї.

- Без неї не смачно. Я швидко, - дає мені в руки миску та велику діряву ложку, а сам зривається з місця.