Розділ 36

Саме час обідати, але навіть крихта в горло не лізе, через хвилювання, бо у мене призначена перша зустріч із лікарем гінекологом. У мене немає знайомих у місті які б могли порадити мені лікаря, але це і не обов’язково, бо часто буває, що за рекомендаціями лікар може виявитись так собі, адже насправді скільки людей, стільки й уподобань. Що для одного пацієнта добре, то для іншого неприпустимо. Тому довелось покластися на випадок.

При виборі лікаря для себе та малюка я розробила власну методику, сподіваючись, що вона буде вдалою: найближча жіноча консультація від моєї квартири, перший кабінет у самій консультації та перше ім'я на табличці того самого кабінету.

Застосунок для вагітних, який я встановила на смартфон, показує термін десять тижнів вагітності, а інтернет підказує, що саме час звернутися до лікаря. Почуваюсь я добре, за винятком деяких випадків токсикозу, тому навіть не знаю чого очікувати від цієї зустрічі, але чомусь дуже хвилююсь. Хоча причин для цього і немає. Те що я вагітна, це вже визнаний факт, почуваюся я напрочуд добре і  мене вже не нудить від стрьомних ароматів випадкових перехожих, як це було на початку. 

У коридорі, на м'яких диванчиках, біля кабінетів сидять три вагітні дівчини в очікуванні прийому. У них вже доволі великі животи, і хоч я поки не орієнтуюсь який саме має бути живіт та певному місяці вагітності, але думаю, що їм вже скоро народжувати, принаймні одній з них так точно.

В мене ще зовсім маленький живіт, і якщо не знати про вагітність та не придивлятись, то взагалі його і непомітно поки що. А навіть якщо і придивитись, то схоже це скоріш на те, що я добряче пообідала. Саме на це я сподіваюсь, коли мене торкається Слава. Кожного разу, коли його рука прямує у тому напрямку, я напружуюсь та намагаюсь підлаштувати нашу близькість під нові обставини, без необхідності розповідати, що скоро він стане батьком. От сьогодні поговорю з лікарем, зроблю необхідні аналізи, і якщо все буде добре, на що я дуже сподіваюсь, то тоді вже можна буде поговорити з ним. Але не раніше, ніж я сама впевнюсь, що з малюком все добре.

Коли приходить час, мене запрошують до кабінету. Встаю з крісла й ледве пересуваю ногами, наче йду на каторгу. Сідаю на стілець біля лікаря й чекаю поки вона допише щось на листочку. Лікар, чемна жіночка під шістдесят років, лагідним голосом розпитує про моє самопочуття, в той час, як медсестра уточнює мої особисті дані, які записує у картку. Коли вона запитує чи немає у моїх батьків або близьких родичів спадкових хвороб, я починаю нервувати, бо нічого не знаю про своїх біологічних батьків, а тим паче про інших родичів. А якщо вони хворіли на щось, що через покоління може передатись моїй дитині? Мене огортає страх перед невідомим, на яке я не маю ніякого впливу. І це накриває мене з головою

- Я не знаю хто мої батьки і чим вони хворіли, - і хай йому грець, починаю плакати від безсилля та можливо через шалені гормони, що саме зараз вирішили себе проявити.

Лікарка заспокоює мене наче малу дитину, хоча в мене і самої скоро буде дитинка. Каже про якісь аналізи і що все буде добре.

Процедура дещо складніша та довша ніж я собі уявляла, бо на черзі пункти: зріст, вага, вимірювання тиску та рівня кисню, і звісно, огляд на кріслі. Хоч мої ноги наче ватні, та я все ж таки вибираюсь на це чудо техніки, яке ненавидить майже кожна дівчина, яка на ньому побувала. 

Під час огляду, вона щось бурчить собі під ніс, а мені видає лише, що все чудово. Просить лягти на кушетку, мацає, прослуховує, і вже вкотре повторює одну й ту саму фразу “Все чудово”. Хоч би як розпливчато вона не лунала та я радію її змісту.

Знову сідаю на стілець в очікуванні переліку моїх наступних дій, але і тут все йде не за моїм планом. Лікарка бере мене за руку і веде до сусіднього кабінету з написом УЗД. 

Доріжка прохолодного гелю, наче слимак на тілі, викликає огиду, поки його не розмазують по животі. Лікар ковзає приладом по гелю натискаючи в різних місцях та фіксує якісь заміри. Я завмираю від того, як уважно вона дивиться на монітор, чомусь в очікуванні поганих новин. Моя лікарка бачить мій стан, бере мене за руку і знову повторює “Все чудово”.

- А я спочатку подумала, що мені здалося, - сміється моя лікарка.

- Не здалося, - каже лікар, що робить УЗД. - Дивись, ось один, а ось другий. Строк ще замалий, а вони вже так добре прослуховуються. Міцні сердечка.

Дивлюсь на них, як на прибульців. Про що це вони? Що значить один та другий? Якщо вони хочуть сказати, що в мене буде двійня то цього не може бути. Я навмисно шукала інформацію, чи можуть народитись близнюки, якщо їхній тато один із близнюків. НЕ МОЖУТЬ! Саме так було написано в черговій статті, що трапилась мені на очі, бо це не залежить від чоловіка, а цілком заслуга жінки та її спадковості. Причиняю від безсилля очі. Ось тобі і генеалогічне дерево, про яке я нічогісінько не знаю.

Тримаю в руках перелік всіх аналізів які треба здати, а в голові лише слова “один, другий, один, другий…”. Я ще не звикла до думки про народження однієї дитинки, як їх виявилось вже двоє. І вперше, за весь час, мені стає реально страшно. Складаю до сумки папірці і продовжую сидіти на лавці. Я ні про що не думаю, просто сиджу и дивлюсь навкруги. Внутрішній двір поєднує жіночу консультацію та пологовий будинок, тому кількість вагітних на квадратний метр тут просто зашкалює. Раніше я не помічала вагітних, але зараз мені здається, що вони кругом, в парках, на вулицях, в магазинах. 

Перевожу погляд на молодого чоловіка, що товчеться біля пологового з рожевими кульками в руках. Молодий татусь в очікуванні своєї дитинки, це так мило. Він переминається з ноги на ногу, аж поки з дверей не виходить усміхнена дівчина та жінка у білому халаті з маленьким згортком. 

- Що ти тут робиш? - зненацька лунає над головою, а я здригаюсь від несподіванки. - Вибач, що налякав, - додає слідом, коли бачить переляк на моєму обличчі й сідає поруч на лавку.