Розділ 18

Слава

Жужання телефону пробивається крізь сон і стає все більш настирним. Тягнусь до тумбочки намагаючись намацати джерело роздратування.

- Так, - відповідаю не дивлячись, хто дзвонить.

- Алло! Славко, привіт. Це дядя Жора, сусід твоїх батьків, - він робить паузу, мабуть, чекає поки я згадаю, але я впізнаю його одразу. - Вибач, що турбую. Шура сказав, що ти зараз тут і дав твій номер. Любі стало зле, вона знепритомніла на деякий час, а зараз дуже слабка. Її серце знову барахлить. Я вже викликав швидку, та ти ж знаєш скільки вона буде їхати. Ти можеш зараз прийти до нас? - його голос тремтить, а це означає, що не все так добре, як може здаватися. 

Як і батьки, вони з жінкою старої витримки і ніколи не жаліються на здоров'я, якщо ще в змозі переставляти ноги. І якщо дядя Жора подзвонив, то це як мінімум має насторожити.

- Зараз буду, - кидаю в слухавку і відхиляю виклик, перед чим встигаю розчути, як він видихає з полегшенням. 

Аліни поруч немає. Знову. Вже вкотре прокидаюсь сам. От же рання пташка. Одразу одягаюсь і йду на кухню на її пошуки, жалкуючи, що не зможемо зараз разом поснідати. На кухні її немає, як і у вбиральні. Заглядаю тихо до Андрія, але і його немає вдома, а судячи із застеленого ліжка, то він взагалі до дому не приходив. Збираюсь подзвонити їй коли помічаю непрочитане повідомлення 

Руда Аліна: “Доброго раночку. Ти так солодко спав, що шкода було тебе будити. Маю деякі справи сьогодні. Зустрінемось о шостій біля готелю? ”. Дивне повідомлення. Як мінімум тим, що таке коротке. Вирішую подзвонити пізніше, бо зараз треба поспішати.

Паркуюсь біля будинку батьків, а дядько Жора вже чекає на мене біля своєї хвіртки. Радо маше мені рукою, а коли я підходжу ближче вітається та веде у двір. Я пам'ятаю це подвір'я з дитинства, бо ми частенько з братом бували тут. Батько товаришує з дядьком Жорою все життя, вони разом справляли всі свята, ходили на риболовлю, а оскільки своїх дітей вони не мали, то і нам з Андрієм часто перепадала зайва увага та подарунки. Чого тільки коштували фірмові пироги з вишнею та сиром, якими нас постійно пригощала тітка Люба. Мабуть, через те я і полюбив вишневу начинку у будь-якій випічці, але вона ніколи не була такою смачною, як у неї. 

Я давненько не зазирав до них у гості, через що трохи соромно. Час не пожалів, а ні будинок, а ні самих господарів. Важка праця похилила дядька додолу, він вже не такий жвавий, як раніше, але ще кріпкий.

Провожу огляд і дивуюсь наскільки міцне більш старше покоління. Якби у когось молодшого були такі показники, то він би вже лежав непритомний, а тітка Люба тримається. Бліда, слабка, але все ще вистачає сили сватати якусь невідому мені онуку баби Марусі з магазину. 

- Вона теж у місті живе. Навчається в інституті, гарна, чорнява, а готує так смачно, що пальчики оближеш, - продовжує нахвалювати потенційну наречену, незважаючи на мої відмовки. Але те, що мені до душі руді, а точніше одна їх представниця, не уточнюю, бо вже завтра про це буде знати все село. 

Відкриваю товсту теку історії хвороби, дивлюсь останні записи і ледве стримуюсь.

- Тут написано, що кардіолог радив вам поставити кардіостимулятор. Чому не поставили?

- Славко, та ти знаєш скільки він коштує?! Щоб вилікувати серце треба продати нирку, - починає голосити сусідка, а я вже знаю, що почую далі. - Та нам ледве тої пенсії вистачає на ліки, де ж ми стільки грошей то візьмемо. Та й напади не так часто бувають, - відмахується, намагаючись триматись через біль. 

- Брадикардія у вашому випадку, це не жарти. Можливо вам і не потрібна постійна стимуляція серця, і сам пристрій може запуститися лише раз за весь час використання, але цей один раз врятує вам життя, - наче малим дітям пояснюю, та не дивуюсь, бо такі самі живуть через паркан. Щоб змусити своїх батьків вчасно проходити обстеження, взагалі змушений розжовувати все як ясельній групі.

Від нотацій з мого боку їх рятує лікар швидкої, але і він розслабитись не дає. Після огляду зі свого боку, оформлює госпіталізацію. Догралися. А мій вихідний накрився, бо не можу я просто так їх відпустити самих. 

Телефон мовчить, ні дзвінка, ні повідомлення від рудої, тож і я вирішую не заважати їй поки не владнаю власні справи. 

По дорозі в лікарню, про всяк випадок, тримаюсь позаду швидкої, а на під'їзді до міста обганяю її, щоб приїхати раніше. Поки тітку Любу оформлюють до палати, консультуюсь  з кардіологом що веде її, щоб підібрати правильний стимулятор. Ціни на стимулятори і раніше кусались, та зараз зовсім скажені. І от де самотнім пенсіонерам взяти кошти на це, тому всі витрати беру на себе. Після додаткових аналізів і тестів, нарешті можна розпочинати операцію. Це проста процедура і часу на неї уходить не більше години, але я відчуваю втому від сьогоднішнього дня. Через спонтанність справи, недосип і постійні думки про одну руду дівчину.

- Славочко, як же нам с тобою тепер розрахуватися? - дядько Жора несподівано обіймає мене, коли я розказую йому про стан дружини і подальші рекомендації.

- Ви мені як рідні, тож не треба мені нічого, - похлопую його по спині. - Якщо будуть якісь питання одразу дзвоніть мені. Номер у вас є.

- Ну хоч чимось дай тобі віддячити.

- Якщо буде зайве молоко, то заносьте батькам іноді, бо у вашої Зорьки воно найсмачніше, - кажу перше, що спадає мені на думку, бо просто так від дяді Жори не відмахнешся.

- Так скільки ж того молока треба носити, щоб віддячити тобі. І життя не вистачить.

- То буде привід вам з тіткою Любою жити якнайдовше.

- Та вона ж з мене тепер не злізе, бо тепер вона наче кіборг з металевим серцем, - сміється, але знає, що так і буде, - Не хвилюйся, кожного ранку приноситиму Шурі та Галині парне молоко від нашої Зорьки. 

- Дякую, - кажу щиро, і розумію наскільки для нього є справою честі віддячити мені. І якщо для цього батькам доведеться щодня пити молоко, то нехай так і буде.