Розділ 17

У мене вже не було сили, а ні слухати Андрія, а ні виправдовувати свої дії. Відчуваю себе наче повітряна кулька, після свята, що сдулась і не має сили знову піднятись. Дістаю телефон, щоб здаватися зайнятою і більше не слухати нотацій Андрія, який в сотий раз скаже, яка я дурепа. Це я і без нього знаю.

Відкриваю свої сторінки у соціальних мережах і починаю видаляти всі пости та фотографії одну за одною, а коли нічого не залишається, видаляю профілі. Треба було зробити це давно.

Насправді, я не дуже полюбляю ділитися особистим с іншими, але Олег наполягав на цьому. Він любив гарні картинки, хотів щоб всі бачили в які ресторани він мене водить, які подарунки та квіти дарує, і це все я мала публікувати на своїй сторінці з особливим захопленням. 

Я була так зосереджена на своїх діях, по стиранню минулого, що коли у мене в руках задзвонив телефон, мало не виронила його від несподіванки. На екрані світився незнайомий номер, але я всеодно натиснула "Відповісти".

- О! Ну нарешті, ти зволила відповісти, - це був Олег.

Я заблокувала його номер і номери всіх його та своїх друзів, до яких він мав доступ, щоб він не міг дістати мене через них. Але він все одно мене підловив. Судячи з того, як він розтягував слова, було зрозуміло що він п'яний і ця розмова нічим хорошим не закінчиться. Для мене, так точно. Але мені було цікаво, що ще він може додати до того, що вже сказав. Я бачила все на власні очі і для повноти картини, відчула все на своєму тілі, більшого і не треба, щоб зрозуміти, як я помилялась.

- І як тобі відпочивається? - запитує, та на відповідь не чекає. - Ти зганьбила мене перед друзями, скасувавши весілля. Сама поїхала розважатись, поки я тут розгрібав бардак, який ти мені залишила. Я мав виправдовуватись перед гостями через тебе. Ти…, - коли через слухавку посипався відбірний мат, мій мозок вчасно увімкнув захисний механізм і я вже не чула його слів, просто продовжувала тримати слухавку біля вуха, поки кляті сльози знову котились по моїм щокам. Я плакала не від його слів, а від того якою жалюгідною я була. Я зустрічалась з цією людиною два роки і нічого не помічала. Або просто не хотіла помічати. Я так хотіла бути коханою, що сама собі вигадала це кохання. 

Як казала, моя сусідка по кімнаті в універі: "На злодії і шапка горить". Він влаштовував мені сцени ревнощів, що я з кимось занадто довго розмовляла, і його не хвилювало, був це незнайомець, який запитував дорогу до магазину, або сусід, що поцікавився який в мене інтернет-провайдер. І не дай боже, це був якийсь мій знайомий, співробітник чи друг, для нього це був вірний знак, що я з ними сплю, причому з усіма одразу. Спочатку я намагалася виправдовуватися, але його це заводило ще більше, тому обрала найбезпечніший для себе шлях - уникати подібних ситуацій, і все моє коло спілкування зводилося до його друзів. Чого ще не зробиш заради кохання? Ще одна брехня, якою я себе годувала. Це було не кохання, а хвора залежність. Залежить від того, що тебе хтось кохає, навіть такою збоченою любов'ю.

- Навіщо ти це слухаєш? - Андрій зупиняє машину і вихоплює слухавку з моєї руки.

Мабуть, мій співрозмовник збільшив гучність своєї промови про всі мої гріхи, і привернув увагу Андрія, поки була в прострації.

- Послухай мене, козел, якщо ти ще раз подзвониш їй, я наб’ю тобі морду. А якщо підійдеш до неї ближче, ніж на сто метрів, я тобі ще і ноги переламаю, - таким злим, я Андрія ще не бачила. На його обличчі завжди сяяла посмішка, принаймні, коли ми з ним бачились, а зараз був у гніві. На його лобі поміж брів, засіла глибока зморшка, а губи скривились в огиді. - Та яка різниця, хто я такий. Тобі має бути достатньо того, що я знаю хто ти й де тебе знайти. Я тебе попередив.

Відхиляє виклик, дістає з бардачка новий стартовий пакет якогось мобільного оператора та починає колупатись в моєму телефоні. 

- Тримай, - повертає мені телефон. - Я хотів під’єднати собі новий номер, але тобі це зараз потрібніше. Твоя картка на місці, я тимчасово вимкнув її, як будеш готова, знову увімкнеш. 

Мовчки забираю телефон з його рук і сую у сумочку. Я була вдячна Андрію, що він не коментував того, що сталося, не читав нотацій, і більше за все, я вдячна, що він заступився за мене перед Олегом. За мене ніхто ніколи не заступався, мені завжди доводилось захищатись самій, огризатись, відстоювати свою правду. Іноді доводилось нападати першою, щоб не дати опоненту схаменутись, саме це і відбулося у суперечці зі Славою. Я мала змовчати, охолонути і прояснити ситуацію, але задіта його недовірою і знову ж таки бажанням контролювати мене, я обрала шлях руйнування. Зруйнувавши те, що могло стати справжнім, нехай не назавжди, але рівно на стільки, щоб я знову почала вірити в себе.

Квитків у продажі не було, і це було очікувано. Курортне містечко і до прибуття потягу залишалось десять хвилин. Єдиним варіантом було доїхати до Вінниці, що мене влаштовувало на данину хвилину. Звідти до дому рукою сягнути, можна або з провідником домовитись, або на автобус пересісти. Цей білет наближає мене до моєї цілі - втекти з цього міста, від нього та від того безладу що вирував у моїй голові. Андрій чекає на мене на пероні, він незадоволений моїм рішенням, але більше не відмовляє.

Говорять, що кохають очима, що зовнішність вирішує, але тепер я знаю, що це не так. Ось як так, двоє чоловіків схожих між собою, як дві краплі води, тільки при зустрічі з одним ти по дружньому посміхаєшся, а при зустрічі з іншим твоє серце в грудях шаленіє.

- Дивись, що у мене є, - машу білетом у нього перед обличчям і намагаюсь вичавити з себе посмішку, сподіваючись що це не виглядає як істерика.

- Ти завжди біжиш від проблем? - запитує, але не очікує, що я відповім. - Ти втікла сюди, коли вдома все вийшло з під контролю, тепер ти біжиш звідси, тому що тут все пішло не за планом. Ти не можеш бігати все життя, зупинись.

- Ти мовчав пів дороги, і я вже почала думати, що ми могли б стати друзями, але ти знову почав говорити, - жартома штовхаю його в плече, але він перехоплює руку і стискає в обіймах.