Розділ 16

Я навіть забула, про це фото. Я не заходила на свої сторінки в соціальних мережах увесь час, що знаходжусь тут. Виявилось, що дарма. Треба було видалити це лайно, в той же вечір.

Я мовчу. Не тому, що мені нема чого сказати, а тому що я не знаю як це зробити зараз, коли все викрилось. Цю пожежу буде непросто загасити, якщо взагалі можливо.

Слава знову, щось натискає і тепер на екрані його телефону красується фотографія, де ми з Андрієм на схилі, лежимо на снігу і сміємось. Коли він встиг її кудись відправити? Він зробив це селфі, коли я в черговий раз впала на дошці і не змогла підвестись. Тоді він ліг поруч і сфотографував нас, погрожуючи, що покаже це фото моїм дітям, коли розповідатиме про те, яка я була незграбна. 

Але зараз це фото в його історії, на ньому напис "З днем народження, Рижуля, як би ти не називала цей день" і активна відмітка мого профілю. Так от як Слава знайшов мою сторінку. Я лише раз назвала своє ім'я в інстаграмі, і навіть подумати не могла, що Андрій його запам'ятає, а тим паче використає.

- Ну що, з днем народження, Рижуля, - навмисне виділяє написане Андрієм прізвисько, незважаючи на те, що він обіцяв називати мене на ім'я.

Все ще мовчу. Чекаю наступного його кроку, щоб точно знати, чого він собі ще понавигадував і мати змогу все пояснити. Кожна фотографія це мить з життя, яка ні про що не говорить, якщо ти знаєш що відбувається за її межами. І я лише сподіваюсь, що і він це зрозуміє, коли про все дізнається.

- Це що, якийсь передвесільний тур під назвою "Поїдь у гори, переспи з незнайомцем перед весіллям"? - він не запитує, а видає вже готову порцію надуманої дурні. - Оце тобі пощастило, натрапила одразу на двох, та ще й на близнюків. Буде, що подружкам розказати. І хто з нас кращий коханець?

- Слав, заспокойся, не перегинай палку, - не витримує вже Андрій.

Голосний звук ляпаса. Моя рука швидша, за мій мозок. Долоня пече від болю, поки я намагаюсь переварити те, що почула. Злість та образа, ось що я відчуваю зараз. Знову. Кліпаю повіками, щоб завадити сльозам покинути мої очі. Сьогодні він їх не побачить.

- Аліно, ти чого? Тут розмови на п'ять хвилин. Поговорили, посміялись, обнялись і проблема вирішена. Я піду в ресторан, щоб ви могли спокійно поговорити без свідків.

Продовжуючи дивитись Славі у вічі, навмання, хапаю Андрія за передпліччя, тільки щоб зупинити його. Не думаю, що Слава може зашкодити мені, але після останніх подій з Олегом, маю бути більш пильною. Слава прослідковує за моїм рухом і на його обличчі з'являється крива усмішка болю. 

Я не бачила зворотного шляху, в цій ситуації, не після того, як він назвав мене хвойдою. Нехай і не дослівно, але саме це він мав на увазі, коли вів свій монолог ображеного героя-коханця.

Навіть думати боляче про те, що він про мене такої думки. Незалежно від того, як це виглядає з його боку, я не заслуговую на таку його реакцію, тим паче після всього того часу, що ми провели разом.

Я хотіла розповісти йому про все раніше, і про весілля, і про день народження, але боялась здатися невдахою в його очах. Та незважаючи на свої страхи, сьогодні я все ж таки наважилась на розмову. Я розуміла, що час їхати додому і не хотіла залишати відчуття недосказаності між нами. Хоч наш час як пари спливав, я дорожила ним і тими днями, що ми провели разом.

У нього була своя правда, в яку він хотів вірити, не запитавши мене. І хоч частково, я відчуваю свою провину, але виправдовуватись не буду. Це немає сенсу. Та й часу на те, щоб виправити цю велику спільну помилку, вже немає.

- Ти щось скажеш на свій захист? - перериває мої думки.

- Я маю захищатись? - починаю закипати від його слів. - Мені здається, ти сказав достатньо за нас двох. Забагато драми, як для однієї спільної ночі, ти так не думаєш?

- Три, - дістає руку з кишені, і показує три пальці. - Ми провели разом три спільні ночі. Це не була випадковість, якщо ти це мала на увазі.

- Згодна, це не випадковість. Кожен з нас отримав те, чого хотів, ти - дівчину на ніч, а я, як ти і сказав, весело провела час перед весіллям. А тепер поїду додому, вийду заміж, народжу побільше діточок, і буду жити приспівуючи.

Що я несу? Я з'їхала з розуму. Сама не розумію навіщо кажу всю цю дурню. Ненавиджу себе за це, але не в змозі зупинитись. У грудях болить. Моє серце кричить і б'ється від болю. Відчуваю, як воно знову перетворюється на кригу, завдає нестерпного болю, через власні слова.

- Це все, що ти хотіла мені сказати? - і я чую в його голосі розчарування.

- Все! - відповідаю твердо, та ледве тримаюсь на ногах від емоцій.

Приречено відводить погляд, проходить повз нас з Андрієм, і заходить у ресторан.

- Що за нісенітниці ти йому наговорила? Ви просто два ідіоти, - каже Андрій,  запускає руку у волосся і стискає його на маківці. - Я лише сподіваюсь, що за ніч ти перебісишся, а він протверезіє, і тоді ви зможете поговорити, як дорослі люди, - Андрій стає навпроти, бере моє обличчя у свої долоні й намагається зазирнути мені у вічі. - Рижуля, ти мене взагалі чуєш?

Кидаюсь йому в обійми і міцно обіймаю за талію з останніх сил, поки гарячі сльози течуть по моїм щокам. Андрій обіймає мене у відповідь, і я починаю ревіти ще сильніше, наче пробило дамбу.

- Моя маленька дурненька, Рижуля. Все у тебе буде добре, - спирається підборіддям на мою маківку і заспокійливо водить руками по спині.

Весь час я думала, як розповісти Славі про те, що мене турбує, я прокручувала цю розмову у своїй голові тисячу разів, і кожен раз із тієї тисячі, він обіймав мене і запевняв, що все буде добре. І от зараз, я стою і розводжу сирість в обіймах іншого. І все зовсім не добре. Не зі мною. Не з нами. В черговий раз впевнююсь в тому, що наші бажання далекі від реального життя, і що не слід видавати бажане за дійсне, ось тоді і не буде так боляче.

В кімнаті тихо і темно. Лежу на ліжку із заплющеними очима, в той час, як моє серце все ще стучить, що навіжене і ніяк не заспокоїться. Але ж і я йому в цьому не допомагаю, бо все ще прокручую в голові події, що сталися пів години тому. Все так безглуздо і так по дитячому. Я навіть не знаю, як це взагалі виправити, та чи варто це робити. Чи є сенс рятувати те, що і так мало закінчитись.