Розділ 7

Аліна

Ця місцевість не перестає мене дивувати. Я була впевнена, що на горі крім снігу і звісно ж неперевершених гір, нічого більше немає, адже ми так довго піднімалися вгору. Та  я помилилась. Життя тут вирувало на повну.

На галявині розташувались місцеві торгаші, пропонуючи купити шерстяні шкарпетки, карпатський чай,  магніти на холодильник та безліч інших тематичних сувенірів. Підходжу до першого столика, щоб зблизька побачити вироби місцевих майстрів. Я не дуже полюбляю такі речі в інтер'єрі, але мені подобається їх розглядати.

– Якщо ти почнеш скуповувати все підряд, то нам доведеться чіпляти до машини причеп, - Слава починає кепкувати з мене, на що я посміхаюсь у відповідь, але продовжую свій шлях.

Незважаючи на те, що я була вражена деякими виробами я не збиралась їх купувати. Єдине, що дійсно припало мені до душі, це маленький брелок у вигляді зірки незвичної форми. На папірці, що лежав поруч, було написано, що це зірка – оберіг і що вона захистить від хибних думок і допоможе знайти правильний життєвий шлях. І як би я не вірила у всі ці обереги, та їх комерційні тлумачення, які вигадують для туристів, я розраховуюсь з продавцем, а сам брелок кладу до кишені біля серця. Може зараз я і не дуже вірю в його дію, та я дам шанс нам обом. 

На кожному кроці, стоять столики з вуличною  їжею, яка зваблює перехожих своїми ароматами. Мангали з м'ясом, овочі на грилі, безліч закусок, трав'яний чай та глінтвейн не залишають людей байдужими. Вони наче мурахи протоптують доріжки від одного мангалу до іншого, а потім сідають за встановлені поруч довжелезні столи, щоб скуштувати придбані смаколики.

Через всі ці запахи, що кружляють навкруги, мій шлунок у черговий раз нагадує про себе гучним урчанням. 

– Пішли нагодую тебе, поки ти не зомліла від голоду, –  каже Слава, засміявшись від чергового урчання, бере мене за руку та веде у напрямку кафе.

"Веранда", саме таку назву має заклад, і він повністю відповідає своїй назві. Сучасний інтер'єр, панорамні вікна з видом на гори, і багато зелені в вазонах, немов знаходишся в тропічному саду, а не посеред засніжених гір. Посередині ресторану розташувався камін, і не електричний, а справжнісінький, з дровами і трубою – і здавалося б, така дрібниця, але танцюючі язики полум’я, додають приміщенню не просто тепла, а казкового затишку.

Вже втретє гортаю меню і не можу зупинитись на жодній зі страв. Голі назви ні про що мені не говорять. Інше діло було на вулиці, що побачив, те і з'їв. Хоч бери та повертайся до мангалів зі смаженими реберцями.

– Тобі допомогти? – запитує Слава, побачивши мою розгубленість.

– В нових місцях, я зазвичай замовляю щось нове, що ніколи не куштувала, але сьогодні боюсь залишитись голодною, бо не завжди те що я замовляю, приходиться мені до смаку, – все ще задумливо дивлюсь у меню. – Хоча, ми завжди можемо повернутись на ярмарок і поїсти там.

– Давай так, я зроблю замовлення для нас двох, а якщо ти все ж таки залишишся голодною, то підемо на вулицю куштувати смажені ковбаски.

– Ти не чоловік, а мрія кожної голодної дівчини, – на радощах закриваю меню і відкладаю його на край стола.

Приносять наше замовлення, а я дивуюсь, коли це він встиг замовити стільки їжі. Я ж тільки на хвилинку відходила, щоб руки помити.

Тут тобі й салатик, і запечена картопелька і м'ясце, але найбільше мене заінтригувала страва у невеличкому казані на ніжках, під яким дружньо горіли свічки. Мабуть, ідея такої подачі була у тому, щоб страва залишалась теплою, я звісно сумніваюсь, що свічки щось вирішували в цьому випадку, але виглядає це цікаво.

Мого захоплення стравою Слава не розділяв, а лише прокоментував "Це звичайний бограч". Ну може для нього і звичайний, але для мене, як фанатки солянки та борщу, це була справжня знахідка. Ніжна картопля з овочами, і м'ясо яке наче тане у роті не залишили місця іншим стравам.

З мого невеликого досвіду, зазвичай, побачення часто нагадують якийсь тест, з купою питань, відповіді на які ти одразу аналізуєш і намагаєшся приміряти на себе. Інколи, ще навіть не дочекавшись закінчення побачення, ти вже розумієш, що ці відповіді тебе не влаштовують, а точніше, що цьому образу життя немає місця на твоєму життєвому шляху. Але не сьогодні. Можливо тому, що це не побачення. Я не розпитувала його про особисте, і він теж не ліз до мене в душу.

Ми обідали та говорили про все на світі, але занадто особисте не чіпали. Немає в цьому сенсу. Наш час обмежений і ми обидва це розуміємо. Через декілька днів я поїду звідси, а він знайде собі нову туристку, для приємних вечорів. 

До готелю ми дістаємося, коли вже стемніло. Слава, не виходячи з ролі джентльмена, відчиняє дверцята автомобіля і подає мені руку.

– Завтра їдемо кататися на лижах. Чекаю на тебе о десятій біля ресторану, і не здумай поїхати без мене, – каже суворо, але кутики губ зрадливо посміхаються.  – Солодких снів, Рижик, – нахиляється і поцілує мене у щоку.

– Солодких снів, красунчик, – проговорюю у темряву і заходжу до кімнати.

Попереду у мене вся ніч, щоб прокрутити в голові сьогоднішній день знову і знову.

***

На сніданок я йду трохи пізніше за інших, щоб потім вже не повертатися назад до номера. Але цього все одно було недостатньо і до призначеного Славою часу залишається ще пів години.

Беру паперовий стаканчик кави з собою, виходжу з ресторану та сідаю у крісло біля дитячого майданчика. 

Попри пору року, та часто затягнуте хмарами небо, сором'язливі сонячні промені все ж таки падають на землю. Звісно, саме сонечко зараз не гріє, воно швидше світить для настрою, щоб хмари зовсім не зіпсували день, своїм похмурим виглядом.

Рідкі промінчики таки дістаються мого обличчя, змушуючи прикрити від задоволення очі.

 – Розтанути не боїшся? – лунає над головою веселий і такий знайомий голос.

Від несподіванки знову здригаюсь  і розплющую очі, щоб побачити перед собою свіженького та сяючого Славу. І це в той самий час, коли я ледве тримаю очі відкритими. Ах так! Це ж я півночі не спала і думала про нього, а він у цей час солоденько спав, рахуючи слоників.