Розділ 3

Аліна

Якось незвично було спати на новому місці. І ліжко наче зручне, і діти, на диво, рано лягли спати, а я все одно пів ночі крутилася з одного боку на інший не в змозі знайти собі місця.

Місяць на небі світив так яскраво, що я прокидалася декілька разів за ніч не розуміючи чи ще ніч, чи вже ранок. А коли мої очі в черговий раз зрадливо розплющилися, я вирішила більше не знущатись з себе, хоча на годиннику була лише шоста тридцять ранку.

Якомога тихіше встаю з ліжка, щоб не розбудити дітлахів, умиваюсь, одягаюсь тепліше та виходжу на вулицю. Холодний морозний вітерець одразу продуває мене наскрізь, змушуючи щільніше зав'язати шарф. Може бадьорості він мені й не додав, та сподіваюсь, що додасть хоча б трохи рум'янцю моєму блідому заспаному обличчю.

Ще вчора, я примітила біля ресторану дерев'яну гойдалку, але насолодитися нею у мене не було жодного шансу, бо наші діти виявилися спритнішими за мене та влаштували на ній черговий безлад. Так що сьогодні я вирішила скористатись можливістю і спокійно відпочити на ній, насолоджуючись тишею казкового ранку.

Навколо все недоторканно біле, ніби у сніговому королівстві. Це заспокоює. Навіть дуже. На стільки, що мені аж моторошно від цього. Невже, це природа на мене так заспокійливо діє, чи я просто перестаю відчувати? Як починаю згадувати, що сталося й одразу відключаюсь, немов перемикачем клацнули. Клац і все, немає ні почуттів, ні емоцій. Немає ні злості, ні радості. Тільки порожнеча крізь біль.

Навіть сьогодні, коли я прокинулась вперше, то спочатку подумала, що можливо це був сон. Просто страшний сон. Але десятки пропущених дзвінків на моєму телефоні підтверджували реальність. Повідомлення приходили одне за одним, і їх зміст вже починав мене лякати. Я вимкнула телефон і лежала в ліжку, поки сльози стікали про моїх скронях.

Щосили намагаюсь заблокувати у своїй пам'яті все, що пов'язано з ним, адже інакше доведеться зізнатися самій собі, що я просто спустила в трубу два роки життя через страх залишитись самій.

І ось зараз, згадуючи події триденної давнини, я вже не плачу. Іноді навіть ловлю себе на думці, що зітхаю з полегшенням, від втрати тієї ноші.

Може я б і надалі сиділа, дивлячись в нікуди, та жаліючи себе нещасну, але переді мною зупиняється та сама синя автівка, одночасно захоплюючи своїм кольором та лякаючи своїм власником.

Задні дверцята автівки відчиняються і з неї, як мурахи, виповзають працівники закладу. З переднього пасажирського місця показується адміністраторка готелю Даша, а слідом, з водійського боку, той самий вчорашній упир-жартівник.

– Доброго ранку, Аліно, – лепече Даша, відчиняючи двері ресторану. – Як Вам спалося на новому місці?

– Дякую, спала добре, – все, що я змогла вичавити з себе, у порівнянні з бадьорою адміністраторкою.

Лише сьома ранку, а в неї бездоганний макіяж, пружні локони та усмішка на все обличчя. Може відьма?!

– Сніданок о восьмій, але Ви можете зачекати в ресторані. На вулиці сьогодні прохолодно, – кидає погляд в сторону водія і зникає за дверима.

Решта працівників швидко вітається зі мною та поспішають слідом за своїм ватажком. Останнім йде жартівник. Порівнявшись зі мною, він усміхається і киває мені.

Серйозно? Вчора йому кортіло штучного дихання у моєму виконанні, а сьогодні киває, наче собаці. Забракло виховання навіть привітатися?!

Заходити до ресторану зовсім не хочеться. Старі спогади, реальність та невизначене майбутнє розривають мій мозок із середини. Прохолодний вітерець – це саме те, що треба для мого теперішнього стану. Він розганяє небажані думки, які немов настирливі мухи рояться в моїй голові. І я сподіваюсь, що він вивітрить лише цих мух, а не останні мізки. Хоча, з моїм щастям, я б на це сильно не розраховувала.

Двері знову відчиняються. Спочатку, повз мене тягнеться аромат свіжозвареної кави, а потім з'являється і сама персона, яка тримає в руках паперовий стаканчик чудо напою.

– Каву всім наливають, чи тільки по знайомству? – не стримуюсь, а потім замовкаю, щоб ще більше не показувати своє кульгаве виховання.

Спочатку здалось ніби він пройде повз, але зрозумів, що звертаюсь я саме до нього і зупиняється.

– А ти була слухняною дівчинкою? – каже цей жартівник, усміхаючись.

– То ти Святий Миколай? Пробач  дідусю, не впізнала, – кажу занадто кривляючись і ловлю себе на думці “Дитячий садочок. Чесне слово”.

– Ти чого така дикунка? Між іншим, я – Слава, – переставляє стаканчик з кавою в ліву руку та простягає мені праву, для рукостискання.

Дивлюсь на його руку і сама дивуюсь своїй поведінці. Справді, відколи це я стала такою дикою?! Скільки себе пам'ятаю, я завжди легко заводила знайомства, фліртувала та вільно спілкувалася з хлопцями. Але після знайомства з Олегом та його нескінченними сценами ревнощів на рівному місці, я стала більш обережною та зайвий раз намагалась не спілкуватися без необхідності з чоловіками, навіть якщо це мої добрі знайомі. Як то кажуть, береженого Бог береже. Мабуть, згодом моя обережність переросла в дикість щодо чоловічої половини людства. Хоча, може, справа і не в цьому, а в самому водієві? Як побачила його, аж шлунок у клубок зав'язався, так кортіло ляпнути якусь дурню.

Виринаю з думок і потискаю простягнуту мені руку. Тепер він точно подумає, що я гальмо.

– Аліна, – вимовляю як можна люб'язніше.