Розділ 1

Тридцять шість годин потому.

Аліна

Коли я купляла свою жовту валізу, то подумки мріяла про мандри, пригоди та поїздки у швидкісних потягах повз квітучі поля та кришталево чисті озера. Але, якщо я хоч раз ще опинюсь в одному купе з жіночками, які на сніданок їдять смажену курку, та сусідами, що вирішили за одну ніч відсвяткувати річний запас свят, то більше я свою валізу нікуди не повезу.

Голова гуде так, наче в ній застрягла металева куля, яка при кожному моєму русі б'ється о стінки черепа. Саме тому, попри активність інших пасажирів, я все ще продовжую лежати. Є тільки одна перевага верхньої полиці у потязі, і зараз вона для мене як порятунок.

Коли ти обираєш нижню полицю, то треба бути готовим до того, що ті хто сплять зверху, все одно вранці спускаються донизу і сідають та твою постіль. Проте якщо твоя поличка верхня, то можна валятись всю дорогу і спускатися лише заради скляночки розчинної кави, дбайливо приготованої провідником. 

Студенти по інший бік мого купе, судячи з ароматів, заварюють Мівіну й наспівують українські пісні, і це мене приємно дивує. Не Мівіна звісно ж, а українські пісні. Якби мої жіночки заспівали про калину за вікном, то я б і вусом не повела, а коли молоді дівчата, замість попсових пісень, співають "Зеленеє жито", то всередині аж розпирає від гордості за молоде покоління. Я і сама почала підспівувати собі під ніс, ті декілька рядків, які знала.

Загальний настрій пасажирів відволікає від настирливих страшних думок, що як таргани намагаються пролізти в мою підсвідомість. І якщо їх я ще намагаюсь якось викинути зі своєї голови, то перестати торкатись своєї шиї я не можу. При кожній згадці про той вечір, сльози безконтрольно текли по моїх щоках, а рука хапалась за шию, щоб захиститись від колись коханого чоловіка.

Всю ніч, після приїзду до будинку батьків я ридала, як поранена собака. Голова тріщала від нескінченного прокручування тієї моторошної сцени. Спочатку, я плакала від побаченого, потім від образи, а потім від жалю до себе. Коли сльози на щоках висохли, я вже нічого не відчувала, наче вони змили не лише побачене, а й останні роки мого життя. Навіть спогади здавались нереальними, наче не було ні хорошого, ні поганого. Нічого не було.

І це добре, бо з кожним новим повідомленням від Олега, я розуміла на скільки мені пощастило дізнатись про його справжнє обличчя саме зараз, а не після весілля.

Якщо раніше, я списувала його ревнощі на своєрідний прояв кохання, то зараз чітко розумію, що він використовував їх як важіль аби контролювати мене. Але чому я зрозуміла це лише зараз? Невже, щоб мізки стали на місце, треба відчути над собою насильство?

Та зараз я вже і не впевнена, що то було кохання. Доба – саме стільки мені знадобилось, щоб виплакати та позбутись його. Прокинувшись зранку з набряклим від сліз обличчям, що навіть батьки мене ледь впізнали, я відчула порожнечу, якої ніколи раніше не відчувала. Не залишилось не те що кохання, а й навіть симпатії до чоловіка з ким лише нещодавно планувала провести все своє життя. Наче якийсь приворот зняли. 

Попереду у мене майже тиждень, щоб вивітрити з голови образ колишнього та картинку побачену в роздягальні. Ну і на останок –  викинути з серця все, що колись я називала коханням.  

Переминаюсь з ноги на ногу, щоб розім'яти м'язи, вже стомлених, ніг, бо разом з усіма товчусь у тамбурі вагона в парці та з валізою. Штовханина така шалена, що навіть оселедцю в банці можна позаздрити. Я звісно розумію, що зупинка на станції лише три хвилини, але невже люди думають, що якщо вони не встигнуть вийти з вагона за цей час, то потім їм доведеться вистрибувати з вікон на ходу?

Варто було провіднику клацнути засув на дверях вагона, як одразу всі взяли курс на вихід, розштовхуючи один одного ліктями та наїжджаючи на ноги своїми валізами на колесах. Я теж намагаюсь вийти як можна скоріше, поки мене ще під потяг не штовхнули, бо страшенно боюсь переступати порожнечу – з перону у потяг або з причалу у човен. Моя фобія у цей час ніби шепоче мені на вухо "Один не вдалий крок, і ти полетиш в цю діру, роззява".

Коли вся наша компанія, нарешті, вибирається з потяга, Марина перераховує нас, щоб нікого не загубити і ми дружньо, шарпаючи ногами, йдемо у бік виходу з вокзалу. Таксисти, що вештаються по перону наче партизани, обережно підходять до новоприбулих та пошепки пропонують свої послуги. Але ми впевнено крокуємо на стоянку, де на нас вже має чекати трансфер до готелю у кількості трьох авто, бо кудись же треба вмостити дванадцять пасажирів.

Я не поцікавилась завчасно про деталі поїздки, тому не знала ні назви готелю, ні адреси, і тим паче уявлення не мала, як туди доїхати, тому зараз намагаюсь не відставати від інших.

Доходжу до стоянки і бачу, що наша комашка вже утрамбувала валізи в багажники автівок. Дві з них темного кольору, майже чорного, а одна –  яскраво синя, вона наче мерехтить під сонячними променями, притягуючи до себе погляд. Закидую до багажника свою скромну, за розмірами, валізу, та поспішаю зайняти вільне місце поруч з водієм.

З усієї компанії, близько я знаю лише Марину, і саме завдяки їй я зараз тут. З іншими я познайомилась на вокзалі під час очікування потяга, але більшу частину імен я навіть не запам’ятала, тому і тулитися до незнайомців на задньому сидінні не дуже хочеться.

В мить, коли останній пасажир нашої автівки займає своє місце, дверцята з водійської сторони відчиняються, впускаючи шалений аромат парфуму й цигарок, а поруч сідає і сам власник аромату. Здається, що машину я обрала дуже вдало.

У дорозі, що важливо? Комфорт та добрий співрозмовник. На рахунок комфорту ставимо плюс, адже в автівці дійсно тепло і зручно, видно що, вона відносно нова і все в ній відполіроване, як у кота яй… самі знаєте що. Пункт "цікавий співрозмовник" –  в процесі, але те, що водій красунчик, це вже бонус цієї поїздки.

Дорога до готелю проходить у тиші. Принаймні для мене. Позаду ведуться  бурхливі обговорення, але я не приймаю в них участь, а незвично для самої себе, мовчазно дивлюсь у вікно. Спонтанні швидкі збори, безсонна ніч у "чарівному" плацкарті, зробили свою справу і я була готова захропіти в будь-яку хвилину. Тим паче, що спокійна поїздка через засніжений ліс у м’якому кріслі автівки зазиває до цього.