Розділ 1

Тридцять шість годин потому.

Аліна

Коли я купляла свою жовту валізу, то подумки мріяла про мандри, пригоди та поїздки у швидкісних потягах повз квітучі луги та кришталево чисте море.

Але, якщо я хоч раз ще опинюсь в одному купе з хропущими жіночками, що на сніданок їдять смажену курку, та сусідами, що вирішили за одну ніч відсвяткувати річний запас свят, то більше я свою валізу нікуди не повезу.

Голова гуде так, наче в ній застряг металевий шар, що при кожному моєму русі б'ється о стінки черепа, тому попри активність інших пасажирів, я все ще продовжую лежати. Є тільки одна перевага верхньої полиці у потязі, і зараз вона для мене як спасіння.

Коли ти обираєш нижню полицю, то треба бути готовим до того, що ті хто сплять зверху, все одно зранку спускаються донизу і сідають та твою постіль. А якщо твоя поличка верхня, то можна валятись всю дорогу, і спускатися лише заради скляночки розчинної кави, дбайливо приготованої провідником. 

Студенти по інший бік мого купе, судячи по ароматах, заварюють Мівіну й наспівують українські пісні, і це мене приємно дивує. Не Мівіна звісно ж, а українські пісні. Якби мої жіночки заспівали про калину за вікном, то я б і вусом не повела, а коли молоді дівчата, замість попсових пісень, співають "Зеленеє жито", то всередині аж розпирає від гордості за молоде покоління. Я і сама почала підспівувати собі під ніс, ті декілька рядків, що знала.

Загальний настрій пасажирів відволікає мене від настирних страшних думок, що як таргани намагаються пролізти в мою підсвідомість. І якщо їх я ще намагаюсь якось викинути зі своєї голови, то перестати торкатись своєї шиї я не можу. При кожній згадці про той вечір, сльози безконтрольно текли по моїх щоках, а рука хапалась за шию, щоб захиститись від колись коханого чоловіка.

Всю ніч, після приїзду до будинку батьків я ридала, як поранена собака. Голова тріщала від нескінченного прокручування тієї жуткої сцени. Спочатку, я плакала від побаченого, потім від образи, а потім від жалю до себе. Коли сльози на щоках висохли, я вже нічого не відчувала, наче вони змили не лише побачене, а й останні роки мого життя. Навіть спогади здавались нереальними, наче не було ні хорошого, ні поганого. Нічого не було.

І це добре, бо з кожним новим повідомленням від Олега я розуміла, на скільки мені пощастило дізнатись про його справжнє обличчя саме зараз, а не після весілля.

Якщо раніше, його ревнощі, за наївності, я списувала на кохання та турботу про мене, то зараз я чітко розумію, що він використовував їх, як важіль аби контролювати мене. Але чому я зрозуміла це лише зараз? Невже, щоб мізки стали на місце, треба відчути над собою насилля?

Та зараз я вже і не впевнена, що то було кохання. Доба, саме стільки мені знадобилось, щоб виплакати та позбутись його. Прокинувшись зранку опухла від сліз, що навіть батьки мене не впізнали, я відчула порожнечу, якої ніколи не відчувала. Не залишилось ні кохання, ні симпатії, ні дружби до того чоловіка. Наче якийсь приворот зняли. Я і не проти позбавитись всього цього лайна, під назвою кохання, бо більше не хочу мати нічого спільного з тим, з ким лише нещодавно планувала провести все своє життя.

Попереду у мене майже тиждень, щоб відволіктись, вивітрити з голови образ колишнього та картинку побачену в роздягальні, а на останок викинути з серця все, що колись я називала коханням.  

Всі товчуться у тамбурі вагона, одягнені в парки та з безрозмірними валізами. Штовханина шалена, не те що яблуку нема де впасти, в цей момент і оселедцю в банці, мабуть, можна позаздрити. Я звісно розумію, що зупинка на станції лише три хвилини – це ні про що, але невже люди вважають, що якщо вони не встигнуть вийти з вагона за цей час, то потім їм доведеться вистрибувати з вікон на ходу?! Я, як незадоволена стара бабця, бурчу собі під ніс, хоча сама ж і стою в цьому натовпі. Відчуваю, як крапля поту стікає по моїй спині й притуляюсь до стіни, щоб промокнути її одежею. Переминаюсь з ноги на ногу, щоб розім'яти м'язи, бо від незручної пози вже почали терпнути ноги. 

Варто було провіднику клацнути засув на дверях вагона, як одразу всі взяли курс на вихід, розштовхуючи один одного ліктями, та наїжджаючи на ноги своїми валізами на колесах. Я теж намагаюсь вийти як можна скоріше, поки мене ще під потяг не штовхнули, бо страшенно боюсь переступати порожнечу з перону у потяг або з причалу у човен, моя фобія у цей час ніби шепоче мені на вухо "Один не вдалий крок, і ти полетиш в цю діру, роззява".

Коли вся компанія, нарешті, вибирається з потяга, Марина перераховує нас, щоб нікого не загубити і ми дружньо, шарпаючи ногами, йдемо у бік виходу з вокзалу. Таксисти, що вештаються по перону, наче партизани, обережно підходять до новоприбулих, та пошепки пропонують свої послуги, але ми впевнено крокуємо на стоянку, де на нас вже має чекати трансфер до готелю у кількості трьох авто, бо кудись же треба вмостити дванадцять пасажирів.

Я не поцікавилась завчасно про деталі поїздки, не знала ні назви готелю, ні адреси, і тим паче уявлення не мала, як туди доїхати, тому зараз намагаюсь не відставати від інших.

Коли доходжу до стоянки, то бачу, що наша комашка вже утрамбувала валізи в багажники автівок. Дві з них темного кольору, майже чорного, а одна –  яскраво синя, вона наче мерехтить під сонячними променями, притягуючи до себе погляд. Закидую до багажника свою скромну, за розмірами, валізу, та поспішаю зайняти вільне місце поруч з водієм.

З усієї компанії, близько я знаю лише Марину, і саме завдяки їй я зараз тут. З іншими я познайомилась на вокзалі під час очікування потяга, але більшу частину імен я навіть не запам’ятала, тому і тулитися до незнайомців на задньому сидінні не дуже хочеться.

В мить, коли останній пасажир нашої автівки займає своє місце, дверцята з водійської сторони відчиняються, впускаючи шалений аромат парфуму й цигарок, а поруч сідає і сам власник аромату. Здається, що машину я обрала дуже вдало.