Пролог

Дівич-вечір в компанії найкращих подруг набирає обертів, але відвідування вбиральні ніхто не скасовував. Катя та Соня, з обох боків тримають мене попід руки й ми сміючись без причини, як три дурепи, пробираємося крізь натовп, щоб припудрити носики. Та черга така довга, що поки ми потрапимо в середину, може статися біда.

– Пішли в службовий, –  пропоную подругам, бо я працюю офіціанткою в цьому клубі, а тому знаю всі ходи.

Сьогодні не моя зміна і ми не маємо права туди заходити, але іншого виходу я зараз не бачу.

Ноги нас з Катею тримають поганенько, а язики трохи заплітаються, але ми собі в цьому не зізнаємось. І все це через неймовірну кількість коктейлів, яку ми з нею випили за останні декілька годин.

Коли твій, без п'яти хвилин, чоловік працює барменом у нічному клубі, кількість випитого алкоголю ніхто не рахує. Ось і ми математикою не займались, а просто насолоджувались вечором.

– Стій! Там хтось є, – Соня зупиняється посеред дороги та починає прислуховуватись. 

В роздягальні для персоналу, що розташована в кінці коридору, горить світло й чутно звуки. Катя, наче ніндзя, навшпиньках крадеться до дверей, а я хапаю її за руку намагаючись зупинити. Не наша це справа, хто там і чим займається. Нас тут взагалі не повинно бути.

Ми з Олегом на початку стосунків теж забігали на перервах до роздягальні аби поцілуватись без зайвих свідків, тому я не хотіла, щоб вона комусь завадила. Але цей п'яний локомотив, на ім'я Катя, неможливо зупинити. Тому нам із Сонею не залишається нічого іншого, як плентатись слідом та сподіватись, що нас ніхто не побачить, бо дві п'яні дурепи, що крадуться коридором, та третя, що намагається їх зупинити, те ще видовище.

Катя зазирає до роздягальні й завмирає, а я від несподіваної зупинки врізаюсь їй у спину. Я вже готова була обуритись, як вона розвертається й затуляє мені рот рукою. Сказати, що мої очі майже з орбіт не вилізли від її вчинку, це нічого не сказати.

– Аліно, мені так шкода, – прибирає руку від мого обличчя і відходить в бік. 

Я продовжую стояти на місці, нічого не розуміючи, аж поки сама не зазираю до злощасної роздягальні. Цього видовища я не забуду ніколи. 

Руки, що так міцно обіймали мене лише пів години тому, зараз торкаються чужого тіла. Підіймають спідницю білявки та стискають сідниці так сміливо та нахабно, що від цього починає нудити. Губи, які цілували мене тисячу разів, тепер цілують чужу шию. Мій наречений притискає незнайомку до стіни так дико, наче намагається пробити нею стіну. А я хочу прокинутись і щоб це був лише сон. Страшний сон.

В художніх фільмах, коли дівчина заскочила свого коханого з іншою, то вона в сльозах тікає геть. Серйозно?! Як?! Я не можу поворушитись. Мої ноги, наче дві гирі. Я хочу закричати, але не можу вимовити ані звуку. Я хочу заплющити очі, але не можу опустити повіки.

Катя тягне мене за руку, щоб піти, але я не ворушусь. Стою на місці наче вкопана і продовжую дивитись. Чим більше я дивлюсь, тим менше я себе розумію. Чому я не плачу? Чому не зриваюсь на істерику? Я не відчуваю болю за зраду. Я відчуваю лише злість. Злість і ненависть. І можливо ще відразу. 

А пристрасна білявка, не така вже і незнайомка. Хто б міг подумати. Наталя – дівчина його найкращого друга, адміністраторка цього клубу і за сумісництвом нав'язана мені подруга, яка безперестану казала, як мені пощастило з нареченим.

Відчувши нашу присутність, бідолашна зіскакує на підлогу так різко, що могла ненароком пошкодити життєво важливий орган свого коханця. Незадоволений її діями, він і сам озирається через плече.

– Що ти тут робиш? – зло випльовує, неспішно натягуючи свої джинси.

Це він мені? Серйозно? Що я тут роблю? А як же  "Люба, це не те, про що ти подумала". Мені завжди подобалось коли у фільмах, чоловіки говорили ці слова, в той час, як на них зверху стрибали коханки. Але здається, що саме мій фільм не голлівудський.

За цей час я ні на крок не зрушила зі свого місця, але коли він рушив у мій бік, ноги на автопілоті почали задкувати темний коридор. Ось тепер я готова була бігти, тільки б він мене не торкався. Тільки від побаченого мені захотілось прийняти душ, не кажучи вже про його дотик.

– Пішли, поговоримо, – бере під лікоть і знову тягне у роздягальню.

Його скляний погляд та запах алкоголю розбуркують мій інстинкт самозбереження і я впираюсь ногами в підлогу. 

– Нам більше нема про що говорити. Ні зараз, ні будь-коли ще. Весілля не буде! – вириваю руку з його хватки. – Мені цікаво, я одна така сліпа дурепа чи Антон теж не в курсі твоєї міцної дружби з його дівчиною?

Що я там казала про інстинкт самозбереження? Забудьте.

– Тільки спробуй йому щось сказати.

Різкий біль від руки, що стискає моє горло, остаточно скидає пелену наївності з моїх очей. Бачу перед собою лише лютий погляд, вже чужої мені людини та Катю, яка відчайдушно б'є його кулаками та кричить, щоб він відпустив мене.

Тримаюсь за його руку, але не маю сили відштовхнути. Відкриваю рот в надії зробити вдих, але з горла виривається лише здавлений хрип. Тіло заклякло. І лише зрадницькі сльози течуть по моїх щоках.

Коридором біжить Соня, тягнучи за собою нашого охоронця Стаса. В цей час хватка на шиї слабшає, і я від безсилля падаю на брудну підлогу, жадібно хапаючи повітря. 

– Вдома поговоримо, – кидає зверхньо і йде геть.

Налякані, але миттю протверезівши, ми поспішаємо на вихід з клубу, покидаючи святковий вечір на честь мого заміжжя, яке вже не відбудеться.

Вибігаю на вулицю та згинаюсь опершись руками на ноги. Жадібно хапаю ротом свіже повітря. Кожен глибокий вдих по трохи заспокоює мої серце, яке калатає, що навіжене. Вітер безжально б'є по обличчю та боляче щипає щоки, по яким все ще біжать сльози. Торкаюсь шиї, яка й досі відчуває тиски чоловічих рук, але вже не рідних. 

– Треба швидше їхати звідси, поки він не вийшов, – Соня біжить до автівок таксі, що вишикувались вздовж тротуару в очікуванні клієнтів.