Глава 49. Злата

Я сиділа в холодному, безликому коридорі лікарні, вдивляючись у білі стіни, наче намагаючись знайти на них відповіді на свої тривожні запитання. Кожна хвилина тягнулася нескінченно довго, наповнюючи моє серце важким передчуттям. До мене одразу приїхала сестра, щоб підтримати, але її слів я майже не чула. Хвилювання цілком охопили мене. Нарешті з дверей відділення інтенсивної терапії вийшов лікар у зеленому хірургічному костюмі, його обличчя виглядало втомленим, але спокійним.

– Родичі Єгора тут? – запитав він, оглядаючи нас з Алею.

– Я… ми його друзі, – непевно відповіла я, підводячись на ноги. – Як він? Що з ним сталося?

Лікар кивнув і підійшов ближче.

– Його стан стабільний, але він непритомний. У нього струс мозку та кілька забоїв. Ми провели всі необхідні обстеження.

– І все? – з полегшенням запитала Аля. – Більше нічого серйозного?

Лікар трохи завагався, перш ніж продовжити.

– Є ще один момент, який нас насторожує. Результати аналізів крові показали наявність психотропної речовини.

Я здивовано нахмурилася.

– Психотропної? Ви маєте на увазі… наркотики? Ні, цього не може бути. Єгор ніколи не вживав нічого подібного. Я знаю його дуже добре.

– Звідки така впевненість? – запитав лікар, його погляд був уважним і трохи підозрілим. – У його стані є деякі нехарактерні симптоми, які можуть свідчити про інтоксикацію.

– Я впевнена, – твердо повторила я. – Йому точно щось підсипали. Хтось хотів йому нашкодити.

У моїй голові миттєво промайнула фотографія з корпоративу. Марина. Її самовдоволена усмішка, її наполегливість, її образа. Все раптом склалося в жахливу картину.

– Мені треба терміново зателефонувати одній людині, – сказала я Алі, дістаючи телефон з сумочки. Мої руки тремтіли від гніву та тривоги.

Я знайшла в контактах номер Марини і натиснула виклик. Вона відповіла майже одразу, її голос звучав сонно і роздратовано.

– Слухаю? Хто це?

– Це Злата, – холодно відрізала я. – Єгор потрапив в аварію. Його збила машина біля мого будинку. Він непритомний у лікарні. І знаєш що? У його крові знайшли наркотики. Йому щось підсипали.

На тому кінці дроту запанувала довга тиша, яку раптово розірвав істеричний схлип.

– О Боже… Ні… Це неможливо…

– Це правда, Марино, – мій голос був твердим і звинувачувальним. – Ти щось знаєш про це, чи не так? Ти щось йому підсипала на корпоративі?

Марина почала гірко плакати, її ридання ставали все голоснішими і розпачливішими.

– Я… я не хотіла… Я просто… я хотіла вас посварити… Те фото… я зробила так, щоб воно виглядало… щоб ти подумала… що між нами щось є… Я хотіла, щоб ти його кинула… Я дурна… Я не думала, що все так обернеться… Пробач мене… Пробач…

Її сльози та жалюгідні вибачення викликали в мене лише огиду. Вона хотіла розбити наше життя, а її дурні витівки ледь не коштували Єгору життя.

– Ти розумієш, що ти накоїла? – процідила я крізь зуби, відчуваючи, як гнів захльостує мене зсередини. – Через тебе він зараз у лікарні. Через твою жалюгідну помсту!

Марина продовжувала плакати, її вибачення звучали розмито і нерозбірливо. Я відключила виклик, відчуваючи лише порожнечу і гірке розчарування. Невже людська підлість не має меж? Невже чиясь засліплена ревнощами душа здатна на таку ницість? Єгор непритомний у лікарні, а винна в цьому людина ридає в слухавку, жаліючи саму себе.