Глава 48. Єгор

Сорочка сиділа ідеально, немов на мене шита. Дзеркало відображало схвильованого, але щасливого чоловіка. Сьогодні. Сьогодні мій день. Наш день зі Златою.

Залишилося лише краватку зав'язати. Пальці трохи тремтіли від хвилювання, але я впорався. У кишені піджака лежала обручка – гладеньке золоте коло, символ нашої вічності.

На порозі вже чекав Андрій, мій найкращий друг і свідок. 

– Ну що, наречений, готовий підкорювати РАЦС? – підморгнув він.

Я усміхнувся у відповідь, хоча всередині все ще вирувало легке передвесільне мандражування. 

– Майже. Ще кілька хвилин.

Взяв телефон, щоб написати Златі ще одне ніжне повідомлення, як раптом на екрані з'явилося сповіщення про новий лист. Відкрив. Відправник – моя лікарня. Тема – "Результати ваших аналізів".

Серце пропустило удар. Я не чекав аналізів так швидко та й, якщо чесно, в передвесільних клопотах зовсім забув про них.

Нервово відкрив вкладення. Довгий перелік медичних термінів, цифр, незрозумілих мені слів. У самому кінці – висновок лікаря, написаний чітким, безжальним шрифтом. Кілька слів, від яких усе всередині похололо. Кілька слів, які перекреслили все.

Руки затряслися так сильно, що телефон ледь не випав. Повітря в кімнаті стало важким, задушливим. Перед очима попливли чорні плями.

Ні. Ні, цього не може бути. Це якась помилка. Злий жарт.

Але холодний, тверезий голос розуму шепотів інше. Симптоми… останнім часом… втома, запаморочення… Я просто списував усе на нерви, на підготовку до весілля. Я ж не даремно звертався в лікарню. Отже, моя казка без щасливого кінця?

Та що там моя?

Злата… Її сяючі очі, її щира усмішка. Вона чекає на мене. Вона мріє про цей день так само, як і я.

Але що, якщо… що, якщо все це правда? Що, якщо цей вирок – моя реальність? Чи маю я право тягнути її у це? Чи маю право прирікати її на біль, на страх, на можливу втрату?

Ні. Краще зараз. Краще обірвати все на самому початку. Нехай ненавидить мене. Нехай вважає боягузом, егоїстом, ідіотом. Хай краще злість і розчарування, ніж сльози горя. Краще її гнів зараз, ніж її оплакування потім.

Я заплющив очі, відчуваючи, як у грудях розривається щось живе. Пробач, Злато. Пробач. Я малодушний, я надто боюся завдати тобі біль, який ти відчуватимеш, коли дізнаєшся правду. Краще вважай мене останнім негідником.

Різко розвернувся до Андрія, який здивовано дивився на мене. 

– Андрію, вибач. Я не зможу. Я не поїду.

Сказати це було неймовірно важко, але я знав, що так буде краще для неї. Для нас обох. Хоча зараз здавалося, що я руйную все.

Біль стиснув горло, але я не міг сказати справжню причину. 

– Просто… просто я передумав. Я не готовий.

Андрій намагався переконати мене, але я… я не став з ним говорити. Зірвав з шиї краватку, метнув її на землю і різко вистрибнув з будинку. Хай краще так.

Брехня гірким присмаком осіла на язиці. Але це була моя правда. Моя болюча, жахлива правда, яку я ніколи не зможу їй відкрити.

Я задихаюся від почуттів гіркоти та зневаги до себе, які стільки років приховував у глибині свого серця. Сяйво проникає до мене, я чую лікарів поблизу і вже не розумію, де правда, де спогади, де реальність… Я майже вириваюся з полону дурману, як чітко чую біля себе:

– Він опритомнює. Давайте наркоз, швидко…

І введена доза знеболення повертає мене в марення.

Білий зал РАЦСу здавався залитим сліпучим світлом. Я бачив її. Моя Злата. Вона стояла в кінці довгої червоної доріжки, така неймовірно красива у своїй білій сукні, її фата спадала м’якими хвилями, обрамляючи її ніжне обличчя. Її очі сяяли щастям, і в них я бачив все своє майбутнє. Я зробив крок вперед, потім ще один, намагаючись подолати відстань, що розділяла нас. Але мої ноги ніби налилися свинцем, кожен рух давався з неймовірним зусиллям. Я бачив, як її усмішка стає все більш тривожною, як в її очах з’являється нерозуміння.

– Єгоре? – прошепотіла вона, і її голос здавався далеким і розмитим.

Я хотів відповісти, сказати їй, що люблю її більше за життя, що ніколи її не покину, але слова застрягли у горлі. Я намагався йти швидше, але відстань між нами не зменшувалася, а її обличчя ставало все більш розчарованим і сповненим болю.

– Єгоре, де ти? – вже голосніше запитала вона, і в її голосі прозвучали відчайдушні нотки.

Я бачив, як її плечі починають тремтіти, як перша сльоза котиться по її щоці, залишаючи за собою блискучий слід. І тоді все навколо почало розпливатися, світло стало занадто яскравим, а звук її голосу зник у гулкому ехо.

Темрява. Холод. Тупий біль пронизував усе тіло. Я намагався розплющити очі, але повіки здавалися занадто важкими. У вухах лунав якийсь приглушений шум, уривки чиїхось голосів. Я спробував поворухнути рукою, але різкий біль пронизав плече.

Намагався розплющити очі. Крізь розмиту пелену я побачив білу стелю, почув знайомий запах ліків. Я був у лікарні. Що сталося? Я не міг пригадати. Але одне я знав напевно: Злата бачила ту фотографію. Вона знову думає, що я її зрадив. І цього разу я навіть не зможу їй пояснити справжню причину свого боягузтва. Бо я навіть не пам’ятаю, як опинився тут.