Глава 47. Злата

Я сиділа вдома, закутавшись у плед, і злість на Єгора кипіла в мені, мов розпечене вугілля. Та клята фотографія з корпоративу не виходила з голови, руйнуючи всі крихкі надії, які ледь почали проростати в моїй душі. Вся його вчорашня галантність, його теплі погляди, його обережні дотики здавалися тепер цинічною брехнею, підлою грою. "Як він міг?" – знову і знову крутилося в мене в голові, отруюючи кожну думку, кожну згадку про вчорашній вечір. Я відчувала себе обдуреною, розчавленою, знову викинутою на берег розбитого кохання.

Раптом тишу вечора прорізав різкий, металевий скрип гальм, а потім – глухий удар. Звук був таким жахливим, таким несподіваним, що я миттєво підскочила з дивана, мов ужалена. Інстинктивно кинувшись до вікна, я побачила жахливу картину, що розгорнулася прямо перед моїм будинком. На дорозі стояла зім'ята машина, а поруч на асфальті лежала темна постать.

Не думаючи ні секунди, я вибігла з дому. Серце шалено калатало в грудях від невідомого страху, від поганого передчуття, яке стискало горло холодними лещатами. Коли я підбігла ближче, світло від вуличного ліхтаря вихопило з темряви обличчя непритомного чоловіка.

Мій крик застряг у горлі. Єгор. Це був Єгор. Його обличчя було блідим, на лобі виступила кров. Він лежав нерухомо, мов зламана лялька.

Навколо вже зібралися кілька переляканих сусідів, хтось голосно кричав у телефон, викликаючи швидку допомогу. Мій власний голос зник, я не могла вимовити жодного слова. Я просто впала на коліна поруч з ним, мої руки тремтіли, коли я обережно торкнулася його холодної щоки.

– Єгоре! – прошепотіла я розпачливо, намагаючись розбудити його, але він не реагував. Його дихання було ледь чутним, слабким і нерівним.

Звук сирени швидкої допомоги, що наближалася, розірвав тишу ночі. Медики швидко оточили Єгора, почали оглядати його, підключати якісь апарати. Я стояла осторонь, мов паралізована жахом, не зводячи з нього очей. Коли його обережно поклали на носилки і понесли до машини, я не витримала.

– Я поїду з вами, – сказала я лікарям, мій голос нарешті прорвався крізь заціпеніння. Вони кивнули, і я застрибнула в машину швидкої допомоги, не відриваючи погляду від блідого, непритомного обличчя Єгора, моє серце стискалося від болю та невідомості. Вся моя вчорашня злість, вся моя образа здавалися тепер такими дріб’язковими і безглуздими перед обличчям цієї жахливої події. Єдине, про що я зараз молилася, було те, щоб він вижив.