Глава 46. Єгор

Вечір корпоративу розпочався для мене обнадійливо. Бачити, як Злата розслабляється, як на її обличчі з’являється щира усмішка, було найкращою нагородою за всі мої зусилля. Кожен наш танець, кожне випадкове торкання рук здавалися крихкими паростками надії на відновлення наших стосунків. Її теплота, її увага, навіть її ледь помітне збентеження – все це говорило мені про те, що лід між нами нарешті почав танути. Я відчував, як знову народжується та особлива хімія, яка колись так сильно нас єднала.

Але потім пролунав той тривожний телефонний дзвінок. Я бачив, як змінилося обличчя Злати, як її очі сповнилися занепокоєнням. Їхній поспішний відхід з Алею обірвав цю чарівну мить, але я розумів, що сім’я – це найважливіше. Я провів їх до виходу, стиснув руку Злати, намагаючись передати їй свою підтримку, і щиро сподівався, що з її мамою все буде добре.

Після їхнього відходу святкова атмосфера для мене ніби потьмяніла. Колеги намагалися підбадьорити мене, хтось запропонував випити. 

– Чого ти киснеш? Розділи з нами свято, не відділяйся від колективу! – запросив мене партнер Дмитро. Відмовити йому я не міг. Від одного келиха бренді нічого не буде, а більше я собі не дозволю. Треба бути при ясному розумі, раптом я знадоблюся Златі.

Зазвичай я не зловживаю алкоголем, але того вечора все було якось дивно. Після одного келиха тіло наливалося дивною втомою, а всередині наростало якесь незрозуміле відчуття дискомфорту, зовсім не схоже на звичайне похмілля. Як я дістався додому і що взагалі відбувалося для мене залишилося загадкою, мов тих кілька годин хтось викреслив з моєї пам’яті.

Наступного ранку я прокинувся розбитим, з важкою головою, але без тієї пекельної нудоти, яка зазвичай супроводжує надмірне вживання алкоголю. Натомість я почувався так, ніби серйозно захворів – ломота в тілі, слабкість, якась неприємна туманність у голові. Інстинктивно потягнувшись до телефону, я відкрив робочий чат, щоб подивитися фотографії з вчорашнього вечора. І тут я побачив її… цю жахливу світлину.

Марина і я. Танцюємо. Занадто близько. Мої руки… Господи, мої руки безцеремонно лежать у Марини на сідницях. Я дивився на це зображення, намагаючись відновити в пам’яті хоч якісь спогади про цей момент, але в голові була лише чорна прірва. Цей фрагмент вечора повністю випав з моєї пам’яті, не залишивши жодного сліду. І саме тоді мене пронизала жахлива, але водночас майже очевидна думка: мені щось підсипали. Моє дивне самопочуття, ця абсолютна прогалина в пам’яті, наполегливість Марини, її очевидна образа на мою увагу до Злати – все це раптом склалося в моторошну, але цілком логічну картину.

– Чорт!

Мене охопила хвиля паніки, змішана з відчаєм і гнівом. Злата бачила це фото. Вона знову подумала найгірше. Вона знову вирішила, що я зрадник, що всі мої щирі спроби завоювати її довіру були лише черговою брехливою виставою. Я негайно набрав її номер. Слухавка мовчала. Один довгий гудок, другий… вона не відповідала. Моє серце стиснулося від жаху. Я відчув, як знову, вже вкотре, власноруч руйную все, що так старанно намагався побудувати. І цього разу, здавалося, я був абсолютно безсилим, безневинною жертвою чиєїсь підступної гри. Я мусив їй все пояснити. Я мусив донести до неї правду, розвіяти ці жахливі підозри. Але вона не відповідала на мої дзвінки. Кожна секунда мовчання в слухавці здавалася мені вічністю, передвісником остаточної втрати. Я продовжував телефонувати, знову і знову, сподіваючись почути її голос, отримати хоч якийсь шанс на пояснення. Але у відповідь лунали лише бездушні довгі гудки, мов вирок, що віддаляв мене від неї все далі й далі. 

А тому, швидко збираючись, я кинувся з дому. Їхати зараз було небезпечно, тому я викликав таксі до дому Злати. Сьогодні ж вихідний і я сподівався, що знайду її там. Коли переходив через дорогу, враз все в очах попливло. Почувся лише скрип гальм, а тоді мене заполонив різкий біль. І світ згас.