Глава 44. Єгор

Я спостерігав за Златою крадькома, намагаючись не видати свого пильного інтересу. Її посмішка стала частішою, хоча все ще несміливою, мов перший пролісок крізь сніг. У її очах з’явився той самий вогник, який колись так мене приваблював, хоч і приглушений спогадами про біль. Я відчував, як між нами знову натягується невидима нитка, тонша за павутину, але міцніша за сталь.

Одного обіду, коли ми сиділи за сусідніми столиками, я набрався сміливості й запитав:

– Як ти сьогодні? Виглядаєш трохи краще, ніж минулого тижня.

Вона підняла на мене здивований погляд, але в її очах не було колишньої настороженості.

– Дякую, Єгоре. Потроху приходжу до тями. Робота допомагає відволіктися.

– Це добре, – щиро відповів я. – Якщо тобі колись знадобиться просто поговорити… ти знаєш, де мене знайти.

Вона ледь помітно кивнула, і цей маленький жест сповнив мене обережною надією.

Підвозячи її одного вечора додому, я наважився на більш особисту розмову:

– Злато, я знаю, що між нами було багато… складного. І я розумію, що мені знадобиться багато часу, щоб повернути твою довіру. Але я хочу, щоб ти знала… я ніколи не переставав про тебе думати.

Вона мовчала кілька довгих секунд, дивлячись у вікно.

– Я це бачу, Єгоре, – нарешті тихо відповіла вона. – Але мені потрібен час.

– Я знаю, – запевнив я її. – Я готовий чекати стільки, скільки знадобиться.

Я продовжував свою обережну тактику. Обідній стіл – випадкова зустріч, ненав’язлива розмова. Підвезення додому – прояв турботи, без жодного тиску. Я бачив, як вона поступово відтає, як її погляд стає менш настороженим, більш теплим. Це давало мені крихку надію.

Марина… її ображену мовчанку помічали всі. Її раптова холодність стала своєрідною офісною драмою в мініатюрі. Одного разу Аля підійшла до мене з лукавою усмішкою:

– Ну що, Єгоре, твоя нова пасія, здається, не в захваті від твоєї уваги до Злати.

Я зітхнув.

– Я нічого їй не обіцяв, Алю. Я просто був ввічливим.

– Авжеж, дуже ввічливим, – підколола вона мене. – Але дівчина, схоже, сприйняла все занадто близько до серця.

А потім – корпоратив. Оголошення на дошці викликало очікувану метушню. Ми готувалися святкувати вихід нової колекції. Для мене ж це був шанс. Шанс показати Златі, що мої почуття до неї нікуди не зникли, що я готовий боротися за неї знову. Але водночас мене гризло хвилювання. Чи не відлякаю я її надмірною увагою? Чи не зруйную той крихкий лід, який так повільно танув між нами?

Я довго думав, як повестися цього вечора. З одного боку, я хотів бути поруч зі Златою, показати їй, що вона для мене важлива. З іншого – не хотів створювати незручну ситуацію, особливо враховуючи присутність Марини та, можливо, її розчаровані очі.

Під час обідньої перерви я випадково почув розмову Злати з Алею:

– Ти підеш на корпоратив? – запитала Аля.

– Не знаю ще, – задумливо відповіла Злата. – Мені не дуже хочеться святкувати.

– Та ну тебе! Це ж розвіятися треба. І, між іншим, там буде Єгор. Можеш нарешті розгледіти, що в нього на думці.

Я затамував подих, чекаючи на її відповідь.

– Побачимо, – невизначено сказала Злата.

Для мене цей корпоратив став шансом. Шансом показати Златі, що мої почуття до неї нікуди не зникли. Я вирішив діяти тонко. Бути поруч, але не нав’язливо. Підтримувати розмову, але не домінувати. Запросити на танець, якщо вона сама цього захоче. Головне – дати їй зрозуміти, що моє серце належить лише їй. Сподіваюся, вона зрозуміє мій нехитрий план. Сподіваюся, цей вечір стане початком нашої нової історії.