Глава 42. Єгор

Щойно зачинилися двері мого кабінету, і офісна метушня залишилася позаду, я дістав телефон і набрав номер Марини. Відчуття провини гризло мене зсередини. Використовувати її таким чином було нечесно, хоч я й не давав їй жодних обіцянок. Її щира радість від моєї уваги, її наївна віра в можливість чогось більшого… це все лягало на мене важким тягарем.

– Марино, привіт, – сказав я, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога щирішим.

– Єгоре! Привіт! Ти вже звільнився? Я так чекаю на наш вечір! – її голос був сповнений радісного очікування.

Я глибоко зітхнув.

– Марино, мені дуже шкода, але я не зможу сьогодні зустрітися. Сталися деякі… особисті обставини.

На тому кінці дроту запала тиша, і я почув, як її радісний тон зникає, змінюючись на розчарування.

– Ох… – лише й змогла вимовити вона. – Щось серйозне?

– Ні, просто, – відповів я, відчуваючи, як провина стискає моє серце. – Я дуже вибачаюся, що підводжу тебе. Нам не варто зустрічатися. Ти прекрасна дівчина і заслуговуєш хлопця, який буде цілком твоїм. А я закоханий в іншу.

– Розумію… – її голос звучав вже більш стримано, але в ньому все ще відчувалася гіркота. – Нічого страшного. Сподіваюся, все гаразд.

– Так, дякую. Ще раз вибач, Марино. 

Я поклав слухавку, відчуваючи полегшення і водночас ще більшу провину. Я використав її, щоб викликати ревнощі в іншої жінки. Це було маніпулятивно і негарно. Але я не бачив іншого способу зрушити Злату з мертвої точки.

Я довго сидів у кріслі, дивлячись у темне вікно. Що робити далі? Чекати? Спостерігати, як Злата віддаляється все більше? Або ж ризикнути всім і відкрити їй свої справжні наміри?

Нарешті, я набрав її номер. Руки трохи тремтіли від хвилювання.

За кілька гудків вона відповіла. Її голос звучав втомлено, але спокійно.

– Єгоре? Привіт. Щось сталося?

– Злато, привіт. Я просто… хотів запитати, як ти.

– Дякую, все добре. Я вже вдома. А ти… хіба ти не мав бути в кіно?

В її голосі прозвучала ледь помітна нотка здивування, і моє серце зробило несподіваний стрибок. Вона помітила. Їй не байдуже.

– Ні, – відповів я, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога спокійніше. – Я передумав. Насправді… між мною і Мариною нічого немає, Злато.

На тому кінці дроту запала тиша. Я чув лише її тихе дихання.

– Що ти маєш на увазі? – нарешті запитала вона, і в її голосі промайнула обережна цікавість.

– Те, що я сказав. Між нами немає нічого. Я… я просто хотів… щоб ти… щоб ти відчула… – я замовк, не знаючи, як підібрати правильні слова.

– Щоб я відчула що? – її голос став більш твердим, але в ньому вже не було тієї крижаної відстороненості, яку я чув останнім часом.

Я набрався сміливості і вимовив:

– Щоб ти ревнувала, Злато. Щоб ти зрозуміла, що не готова мене відпустити. Щоб ти нарешті вирішила дати нам шанс.

Знову запала тиша, але цього разу вона була іншою – напруженою, сповненою несказаних слів. І раптом я почув її тихий, ледь чутний сміх.

– Ти… ти справді думав, що це спрацює? – в її голосі звучала вже не злість, а якась дивна суміш здивування і… розчулення?

– Я не знав, – чесно відповів я, моє серце шалено билося в грудях. – Але я мусив спробувати. Я не можу тебе втратити знову, Злато.

На тому кінці дроту знову запала тиша, але цього разу вона була наповнена чимось іншим. Чимось теплим і багатообіцяючим. І раптом я почув її тихий, майже несвідомий зітхання.

– Ти такий дурний, Єгоре, – прошепотіла вона, але в її голосі вже не було жодної докори. Лише легка усмішка. Я відчув це. Я відчув, як крихітна, але така важлива тріщина з'явилася в стіні між нами. І вперше за довгий час на моєму обличчі з’явилася справжня, щира усмішка.