Глава 41. Злата

Спостерігати за тим, як Єгор все більше часу проводить з Мариною, ставало для мене справжнім тортурами. Кожна їхня спільна кава, кожен затриманий погляд, кожен тихий сміх, що долинав з сусіднього столу, встромлялися в моє серце гострими голками ревнощів. Я бачила, як сяють очі Марини, коли вона дивиться на нього, як він іноді відповідає на її усмішки, і в моїй душі піднімалася чорна хвиля розпачу.

Аля, моя вірна подруга і незмінна підтримка, бачила мої страждання, але замість того, щоб співчувати, вона лише підливала масла у вогонь моїх сумнівів, підштовхуючи мене до рішучих дій.

– Ну що, Злато, – підморгувала вона мені під час обідньої перерви, спостерігаючи за тим, як Єгор допомагає Марині розібрати якісь документи. – Твій принц, здається, знайшов собі нову Попелюшку. Довго збираєшся спостерігати з-за кущів?

– Це не смішно, Алю, – буркнула я, намагаючись удавати байдужість, але мій голос зрадницьки тремтів. – Він вільна людина, і може спілкуватися з ким захоче.

– Звісно, може, – погодилася Аля, але в її очах сяяли лукаві вогники. – Але питання в тому, чи влаштовує це тебе? Чи готова ти так просто віддати йому Марині?

Її слова влучили прямо в ціль. Ні, я не була готова. Образа, біль минулого все ще жили в моєму серці, але разом з ними прокидалося й інше, більш сильне почуття – страх втратити його назавжди. Страх побачити його щасливим з іншою, страх усвідомити, що я змарнувала свій шанс на друге щастя.

Я довго вагалася, боролася зі своєю гордістю, зі своїми страхами. Але врешті-решт вирішила, що більше не можу просто спостерігати. Я мусила щось зробити. Я вирішила запросити Єгора на побачення. Просте, невимушене побачення, щоб хоч трохи поговорити, щоб зрозуміти, чи залишилося між нами ще щось, окрім спогадів і несказаних слів.

Я вже майже наважилася підійти до нього, моє серце шалено билося в грудях від хвилювання, коли почула його розмову з Мариною біля кавоварки.

– Тоді завтра ввечері о сьомій? – запитала вона, її голос звучав кокетливо і сповненим очікування. – У новому кінотеатрі? Кажуть, там зараз показують дуже цікавий фільм.

– Звучить чудово, Марино, – відповів Єгор, і в його голосі я вловила нотки легкості та згоди. – Зустрінемося там.

Ці слова прозвучали для мене як грім серед ясного неба. Раптом вся моя рішучість зникла, мов дим. Вся моя надія розбилася об жорстоку реальність. Він йде на побачення з нею. Він щасливий з нею. Хто я така, щоб ставати між ними? Хто я така, щоб знову втручатися в його життя, приносити йому біль і сумніви?

Я зупинилася, так і не наважившись підійти. Моє серце стиснулося від болю, але разом з болем прийшло дивне відчуття… полегшення. Можливо, так буде краще. Можливо, він заслуговує на щастя з кимось, хто не буде постійно озиратися на минуле, хто не буде мучити його своїми сумнівами та образами. Можливо, мені теж краще відпустити його. Відпустити свою надію, свою мрію про наше спільне майбутнє. Можливо, мені просто потрібно змиритися з тим, що наша історія закінчилася. І спробувати почати нову главу свого життя, без нього. Хоч як це боляче. Хоч як це важко. Я вирішила відпустити. Не боротися за те, що, можливо, вже давно втрачено.