Глава 40. Єгор

Я помічав її погляди. Спочатку вони були крижаними, відстороненими, немов завіса, що відгороджувала її від усього світу, сповненими болю, який ще не вщух, і глибокої недовіри до будь-яких проявів близькості. Але останнім часом у цій крижаній завісі почали з’являтися ледь помітні тріщини, крізь які пробивалося інше, більш складне почуття – напруга. Іноді, коли мої очі випадково зустрічалися з її, я бачив у них не лише біль, а й спалах нерозуміння, навіть… роздратування. І ці спалахи ставали частішими саме тоді, коли я спілкувався з Мариною.

Одного разу, коли Марина підійшла до мого столу з якимось терміновим робочим питанням, її усмішка була особливо милою, а її рука, ніби ненавмисно, затрималася на моїй на кілька довгих секунд. Злата, яка сиділа неподалік і робила вигляд, що зосереджена на своїх кресленнях, різко підняла голову, її погляд був швидким, колючим, мов голка, і спрямованим прямо на нас, перш ніж вона знову демонстративно занурилася у свою роботу.

Пізніше, біля кавоварки, де зазвичай вирувало офісне життя, Марина, сміючись, розповідала мені якусь кумедну історію про свого домашнього улюбленця. Злата увійшла на кухню, її обличчя було непроникним, набрала собі склянку води, жодного разу не глянувши в наш бік, і швидко вийшла, ніби ми були порожнім місцем.

– Вона сьогодні якась не в настрої, – тихо зауважила Марина, простеживши за Златою здивованим поглядом.

– У неї зараз складний період, – коротко відповів я, намагаючись контролювати свій голос, щоб він не видав моїх справжніх, складних думок.

Але я бачив. Я бачив ледь помітний рух її щелепи, як сильно стиснулися її губи, як на її чолі з’явилася ледь помітна складка між бровами. Ревнощі. Невже це можливо? Невже в її пораненому серці ще жевріє це складне, часто руйнівне, але таке живе почуття?

І тоді я остаточно вирішив діяти. Наступного дня, під час обідньої перерви, я підійшов до столика Марини, де вона зазвичай обідала на самоті.

– Марино, ти не проти скласти мені компанію? – запитав я, намагаючись зробити свою усмішку якомога більш щирою та невимушеною.

Її обличчя миттєво розквітло від радості, і вона з готовністю погодилася. Ми сиділи за столиком біля вікна, розмовляли про якісь дрібниці, обмінювалися легкими жартами, і я навмисно робив так, щоб наш сміх був досить гучним, щоб його було чутно в усьому приміщенні їдальні. За сусіднім столиком сиділа Злата. Її погляд був прикутий до своєї тарілки з салатом, але я відчував її напругу, її пильну увагу, спрямовану на нас.

Пізніше того ж дня, коли Марина запитала мене про пораду щодо одного досить складного дизайнерського проекту, я нахилився до неї, показуючи на екран монітора, мої пальці ледь торкнулися її руки, коли я пояснював свою ідею.

– Ось тут, я думаю, варто зробити акцент на цьому елементі, – промовив я тихим голосом, намагаючись створити атмосферу професійної близькості.

Злата пройшла повз наш стіл, її обличчя було абсолютно непроникним, немов кам’яна маска, але я помітив, як сильно вона стиснула свою чашку з кавою, аж пальці її збіліли.

Ввечері, коли Марина, сяючи від ентузіазму, запропонувала випити по келиху вина після роботи в затишному барі неподалік офісу, я без вагань погодився. Ми сиділи за невеликим столиком біля вікна, розмовляли про все на світі, сміялися, і я свідомо підтримував легку, невимушену атмосферу флірту. Я знав, що Злата ще не пішла додому, світло у вікнах її кабінету все ще горіло, і я сподівався, що ця моя демонстративна комунікація з Мариною досягне своєї мети.

Наступного ранку Марина підійшла до мене з сяючою, майже закоханою усмішкою.

– Єгоре, вчорашній вечір був чудовим, – прошепотіла вона, її очі виблискували радістю. – Мені дуже сподобалося проводити з тобою час.

Я ввічливо усміхнувся у відповідь, краєм ока спостерігаючи за Златою, яка саме зайшла до офісу, її обличчя було холодним і нахмуреним, а погляд – сповненим ледь стримуваного гніву.

Я відчував себе трохи підлим, використовуючи Марину як своєрідний каталізатор для пробудження почуттів Злати. Але я відчував, що це може бути єдиним способом вивести її з тієї емоційної заморозки, в якій вона перебувала після пережитої трагедії, змусити її знову відчути смак життя, смак можливого кохання. Я сподівався, що ревнощі, це сильне і первісне почуття, зможе пробити броню її болю, змусить її задуматися про те, що вона може втратити, якщо остаточно відпустить мене. Змусить її нарешті вирішити, чи готова вона дати нам ще один шанс, чи все ж таки її серце назавжди залишиться замкненим у полоні минулого. Я ризикував, але відчував, що іншого виходу просто немає. Я мусив спробувати розбудити її почуття, щоб дати нам обом крихку надію на нове, щасливе майбутнє.