Глава 38. Злата

Мимоволі я почала помічати ту надмірну увагу, яку Марина приділяла Єгору. Її занадто довгі, майже липкі погляди, які вона кидала на нього через весь офіс, її занадто гучний, награний сміх у його присутності, який лунав навіть тоді, коли жарт був зовсім не смішним, її занадто нав’язливі спроби зав’язати розмову під будь-яким приводом – все це не могло вислизнути від моєї уваги, навіть крізь ту броню байдужості, яку я намагалася збудувати навколо свого серця. Спочатку я вперто намагалася не звертати на це уваги, списуючи все на звичайну товариськість нової, амбітної співробітниці, яка намагається налагодити стосунки з керівництвом. Але з кожним днем її наполегливість ставала все більш очевидною, її флірт – дедалі нахабнішим, а моє внутрішнє роздратування – все сильнішим, отруюючи мої думки, мов повільна отрута.

Я зловила себе на тому, що несвідомо стежу за кожним їхнім рухом, за кожною їхньою взаємодією, що напружуюся, мов натягнута струна, коли бачу, як Марина затримує руку Єгора, ніби випадково, передаючи йому якісь документи, або як занадто довго затримує на ньому свій томний погляд, немов намагаючись гіпнотизувати. І тоді мене пронизало неприємне, до болю знайоме відчуття – ревнощі. Ірраціональні, нелогічні, але такі гострі та всеосяжні. Ревнощі до чоловіка, який колись так безжально розбив моє серце на дрібні шматочки, але який зараз, своєю незмінною терплячістю, своєю тихою, ненав’язливою підтримкою, знову засівав у ньому крихітні, ледь помітні зерна обережної надії.

Ця ревнощі мене дратували своєю несподіваною появою, своєю незрозумілою природою. Дратували своєю ірраціональністю, своєю недоречністю. Я ж нічого не мала до Єгора. Я не давала йому жодних обіцянок, жодних надій, жодного права думати, що між нами колись щось може бути. Але сама думка про те, що інша жінка може так відверто претендувати на його увагу, на його час, на його… нехай навіть просто колегіальну прихильність, викликала в мені гостру, майже фізичну неприязнь до цієї самовпевненої Марини.

І одного дня моє терпіння, яке й так було на межі після пережитого, увірвалося, мов тонка нитка, що не витримала напруги. Я підійшла до Марини після закінчення робочого дня, коли більшість співробітників вже розійшлися, залишивши офіс у тиші та напівтемряві. Вона саме збирала свої речі, її обличчя сяяло задоволеною, самовдоволеною усмішкою, ніби вона щойно досягла чогось надзвичайно важливого, здобула якусь особисту перемогу.

– Марино, нам треба поговорити, – сказала я, намагаючись зберегти якомога спокійніший і стриманіший тон, хоча всередині мене все кипіло від наростаючого роздратування, від бажання висловити їй все, що я про неї думаю.

Вона підняла на мене здивований, навіть дещо роздратований погляд, відірвавшись від своєї сумочки.

– Злато? Про що ти хочеш поговорити? У мене плани на вечір, якщо ти не знала.

– Про Єгора, – прямо відповіла я, відчуваючи, як мої долоні мимоволі стискаються в кулаки, ніби намагаючись стримати внутрішню бурю.

Усмішка миттєво зникла з її обличчя, мов слід від поцілунку на холодному склі. Її очі стали настороженими, в них промайнула ледь помітна іскорка ворожості.

– І що з Єгором? Я не розумію, до чого ти ведеш.

– Я бачу, як ти до нього залицяєшся, – сказала я, намагаючись контролювати свій голос, щоб він не звучав занадто різко, занадто емоційно. – Я прошу тебе… тримайся від нього подалі. Не лізь до нього.

Марина вигнула ідеально підведену брову, її обличчя випромінювало неприкрите здивування, яке швидко змінилося на зухвалу самовпевненість. Вона склала руки на грудях, демонструючи свою повну непоступливість.

– Вибач, Злато, але ти, здається, щось плутаєш і явно переоцінюєш свою роль у житті Єгора, – її тон став холодним, зневажливим і навіть дещо глузливим. – Єгор – вільна, успішна і, до речі, дуже приваблива людина, і я буду робити те, що захочу і з ким захочу. Твоя думка, твоя ревнощі, твої застарілі образи мене абсолютно не цікавлять.

Її зухвалі слова прозвучали мов ляпас, обпікаючи мої щоки. Мене охопила хвиля неконтрольованого обурення. Як вона сміє так зі мною розмовляти? Як вона сміє претендувати на Єгора після всього, що ми з ним пережили, після того, як він нарешті почав демонструвати щире каяття та бажання все виправити?

– Ти не розумієш, – спробувала я пояснити, хоча мій голос вже тремтів від гніву, від безсилля перед її нахабством. – Між нами з Єгором… складна історія. Ми… ми були разом.

– Мені абсолютно байдужа ваша заплутана і, очевидно, невдала історія, – грубо обірвала мене Марина, її очі спалахнули неприхованою, майже тваринною ворожістю. – Зараз Єгор проявляє до мене цілком очевидний інтерес, і я не збираюся відмовлятися від цієї можливості через якісь там твої минулі образи чи незрозумілі материнські інстинкти щодо нього. Запам’ятай, Злато, кожен сам коваль свого щастя. І я буду ковати своє так, як вважаю за потрібне. І якщо на моєму шляху опиниться хтось, хто спробує мені завадити, хто спробує вставити палиці в колеса, я не буду церемонитися і не зважатиму на чужі почуття. Твої зокрема. Тож краще займися своїми справами і не лізь туди, куди тебе не просять.