Глава 37. Єгор

Звісно, моє самотнє становище та фінансовий добробут не могли залишитися непоміченими в офісі. Колеги, особливо жіночої статі, час від часу кидали співчутливі або зацікавлені погляди. Але я був занадто поглинений своїми думками про Злату, занадто зосереджений на її стані, щоб звертати на це увагу.

Але потім у нашому відділі з'явилася нова працівниця – Марина. Енергійна, усміхнена, вона одразу внесла свіжу нотку в нашу рутину. І, що стало очевидним досить швидко, вона виявила до мене неабиякий інтерес. Її погляди стали частішими, усмішки – більш заграючими, а випадкові дотики рук під час передачі документів – більш тривалими. Спершу я майже не помічав цього, поглинений роботою та думками про Злату. Але поступово її наполегливість дала про себе знати.

Одного разу, біля кавоварки, Марина підійшла до мене з чашкою в руках.

– Єгоре, привіт, – сказала вона, її голос був мелодійним і привітним. – Як твій ранок?

– Привіт, Марино, – відповів я, намагаючись видати якомога більш нейтральну усмішку. – Звичайний ранок понеділка. Кава рятує.

– Ти завжди такий зосереджений, – засміялася вона, її сміх був дзвінким і легким. – Навіть біля кавоварки думаєш про роботу?

– Робота сама про себе думає, – відповів я, зробивши ковток гіркого напою.

– Ну, якщо тобі потрібна перерва від думок, – вона грайливо підморгнула, – я завжди готова скласти компанію. Може, обговоримо щось більш… цікаве, ніж звіти?

Я мимоволі усміхнувся. Її наполегливість була навіть дещо кумедною.

– Дякую за пропозицію, Марино, – відповів я, – але зараз у мене справді багато роботи.

– Розумію, – вона не здавалася. – Але якщо раптом твій щільний графік звільнить хоч хвилинку для чогось приємнішого, згадай про мене.

Пізніше, коли ми працювали над спільним проектом, Марина нахилилася до мене, показуючи на ескіз.

– Єгоре, мені дуже подобається твій підхід до цієї деталі, – прошепотіла вона, її рука випадково торкнулася моєї. – У тебе справді чудовий смак.

– Дякую, Марино, – відповів я, намагаючись не звернути уваги на її дотик, який, незважаючи ні на що, викликав у мені ледь помітне збентеження.

– Знаєш, ти не лише талановитий, але й дуже… елегантний, – продовжила вона, її погляд став більш відвертим. – Тобі дуже личить цей костюм.

Я відчув, як мої щоки ледь помітно червоніють. Її компліменти були приємними, цього не можна було заперечувати. Це було немов теплий промінь сонця після довгої, холодної зими. Я відчув, як у душі ворухнулося давно забуте відчуття чоловічої привабливості, усвідомлення того, що я все ще можу бути цікавим жінці.

Але ввечері, повертаючись додому, я знову думав про Злату. Згадував її усмішку, її очі, її голос. І розумів, що жодна Марина, якою б чарівною вона не була, не зможе замінити її. Поруч з Мариною я відчував легкість, приємне хвилювання, але не ту глибоку, всеосяжну близькість, яку я колись відчував зі Златою. Не було того відчуття, ніби ми розуміємо одне одного без слів, ніби наші душі розмовляють на якійсь особливій, лише нам двом зрозумілій мові.

Я цінував увагу Марини, її доброзичливість, її спроби розвеселити мене. Це було своєрідним підтвердженням того, що життя триває, що я все ще можу викликати інтерес. Але в той же час я розумів, що це лише тимчасова розрада. Моє серце все ще належало Златі, і жодна інша жінка не могла зайняти її місце. Я був вдячний Марині за те, що вона допомогла мені на мить відволіктися від болю, але я знав, що моя справжня боротьба – це боротьба за повернення Злати, за її прощення, за можливість знову побачити в її очах ту любов, яка колись надихала мене жити.